I feared not in the Ivory Tower imprisonment you’ll find…

Щось я на сесії мало пишу. Це погано, бо в мене є багато часу думати, а коли я не пишу – думаю вхолосту. Це напевне від того що я не ходжу на роботу. В мене взагалі є два стани – коли я багато працюю, і незадоволений тим що мало працюю, і коли я працюю мало, і думаю що зроблю все завтра (коли буду мати часу в першому стані).

Але сесії завтра прийде кінець, тому почну рухатись. В університет мені їхати досить довго – від Ⓜ “червоний хутір” аж до Ⓜ “Виставковий центр”, але завдяки Kindle мені на кінцевій навіть виходити не хочеться – хочеться читати далі.

Якщо з заголовку вам не зрозуміло про що ця нотатка – все нормально. Сподіваюсь ви зрозумієте коли дочитаєте до кінця. Заголовок я й сам не до кінця розумію, для цього потрібні додаткові дослідження в гуманітарних сферах, в яких я не сильний. Ви спочатку послухайте пісню, а потім самі спробуйте розібратись про що вона:

А я тим часом перейду до суті.

Моїй мамі іноді не подобається коли я описую навколишню дійсність так як я її бачу. Зокрема коли описую шляхи якими отримую оцінки. Дивно те, що в нашому суспільстві є речі про які всі знають, і вважають нормальними, але говорити про них в голос чомусь неприйнятно. Якщо мене це дивує, і мені кажуть що не про все треба писати, може мені варто стати крутим журналістом і вмерти молодим?

Але ж те що оцінки слабо корелюють з отриманими знаннями означає лише те що оцінки означають не рівень знань, а щось інше. Можна сказати що потребу отримати оцінку, але це не зовсім правда, бо в мене такої потреби вже нема (чи я дуже сильно притворяюсь що нема, що в принципі неважливо), а таки іноді отримую оцінки. Це не означає що університет геть зовсім перестав вчити студентів.

Відсутність негативної мотивації

Страх того що мене виженуть з університету в мене взагалі пропав, бо влаштують обидва варіанти, я нічого ні від кого не хочу, і тепер я можу спокійно жити і отримувати задоволення від всього. Навіть від безмістовних пар. Я спостерігаю і усміхаюсь. А ще почитую “Источник“.

Сьогодні було круто. Виявляється в моїй групі вчаться сеньори. Один з яких проводив доповідь “Технологія Java. Перспективи і забув що ще”. Суть в тому, що Java – це C++ з якого викинули вказівники, перегрузку операторів і купу інших речей. Мотивація – новачки можуть стріляти собі в ногу. Ну, і хай би собі була доповідь, якби він не сказав що нові мови такі як Ruby намагаються запозичити щось в Java, але в них слабо виходить. Зокрема там досі нема статичної типізації.

Ну, звичайно я таке витерпіти не міг, і вступився за динамічну типізацію. Моя доповідь називалась “Метакласи в Python, або я вам звичайно співчуваю що ви пишете на Java, де навіть ООП не надто розвинене не кажучи вже про інші парадигми”. Вони звісно теж не мовчали.

Одним з аргументів було “Я сеньйор!”. Це мене звичайно вразило, і я запитав що в такому разі він робить на цьому факультеті. Він спитав скільки мені років, і сказав що я коли виросту зрозумію для чого потрібен диплом, і чому в деяких ситуаціях не потрібно посміхатись.

А по моєму Лінус Торвальдс був правий на рахунок того що люди занадто серйозно ставляться до деяких речей. Особливо до речей, на які взагалі не варто звертати увагу. Як ото документально зафіксований результат імітації навчання. Що справді серйозно – це отримувати задоволення від цього навчання.

Нова порція граніту науки

хоча це вже не граніт а піщаник якийсь… Сьогодні в мене відпустка на два тижні, і я вирішив ще разок сходити на факультет здати сесію. Здав перший екзамен – штучний інтелект.

Взагалі то я не сподівався його здати, бо нічого не робив, хіба що дві попередні пари (яких чомусь не було) вчився приводити формули до КНФ і ДНФ. Вікіпедія пише що треба користуватись дистрибутивністю і багато думати, але виявляється є простіший спосіб, за яким взагалі думати не треба. Просто протабулювати функцію для всіх параметрів, і виписати відповідні кон’юнкції для одиниць склавши ДНФ, і виписавши диз’юнкції для нулів, склавши КНФ. І все. Круто дружити з Бедзіром.

Але екзамен я здав не тому що знав одне питання (це ж треба, тепер на екзамені можна вибирати ті питання які тобі подобаються), а тому що я дуже часто здаю всілякі предмети які мені не дуже хотілось вчити одразу після того як викладач скаже “всі кого * задовольняє здайте заліковки”.

А ще сьогодні сходив в червоний корпус. І без черги заповнив обхідний! Ну, бо всі напевне зробили це пів року тому. І що найдивніше – мені поставили печатку, навіть не спитавши хто я, не дивлячись в паспорт, і не питаючи про прописне. Дивні якісь.

Правда тепер мені доводиться зустрічати купу похмурих людей в ранішню годину пік. Це пригнічує.

І ще, в мене може буде педагогічна практика. Круто!

Особистий захист особистих даних (oplop)

Або, позбудьтесь втоми від паролів раз і назавжди (реклама в кінці). Це важлива проблема, і мені цікава також ваша думка, і способи її вирішення.

Пам’ятати багато паролів важко. Але куди подітись, якщо потрібно:

Про приємне й неприємне в роботі

Робота буває приємна і неприємна водночас. Мені пощастило вибрати таку, в якій приємного більше. В ній приємні люди і приємні інструменти. Серед приємних інструментів виділяється своїм синтаксисом цікава послідовність: Python, CoffeeScript, SASS.

Сьогодні я вже написав перший код на CoffeScript що хоча ще навіть не прочитав по ньому жодної книжки. Хоча є одна дуже приємна. Це стик інтерактивна література що базується на технологіях грамотного програмування, яке з приходом веб-2.0 вже давно повинно було почати новий виток розвитку.

Про людей я здається багато намагався розповісти. А тепер нарешті знайшов один запис з PyCon і потреба зайвий раз розповідати зникла.

Ще приємно що мені підвищили зарплату. Мені чесно кажучи на життя вже ставало. А тепер окрім того що стає, навіть не соромно. Принаймі нічим не гірша ніж в знайомих юніорів з Viewdle.

Приємно що я вже працюю майже пів року, і мені все ще є чому вчитись. Тиждень тому, я як і всі інші порядні члени CRM-команди нарешті знайшов на нашому сайті кнопочку CRM.