Повернувшись з мандрів

Як бачте я довго відходив. Точніше спав. 🙂 І мало що писав, хоча багато читав. Але пора підвести якісь підсумки, хоча в попередній публікації я їх трохи підводив.

Коротко – я не дуже хочу працювати в Німеччині (ну хіба може в маленькому місті на зразок Нюрнберга), бо він мені найбільне нагадує Франківськ. 🙂 Хоча думав що може захочу. Але от працювати з німцями – цілком можливо. Відвідування їх країни мені нагадало слова з передмови до однієї дуже старої книжки з бібліотеки мого тата:

Бо чим далі, тим більше необхідним стає для кожної людини й кожного народу пізнати закон природи. Від деревляного плуга давно ми перейшли до залізного, а тепер далі закидуємо плуги, що їх тягнуть коні чи воли, та залюбки вживаємо моторових. Ми сьогодня на протяі кількох годин залізницями, самоходами або літаками перелітаємо великанські простори, і з великим дивуванням слухаємо оповідань наших дідів, які відбували великі подлорожі тільки кіньми, хочби й на сотки миль. – Сьогодня часописі сповіщають нас про кожну подію в дуже короткому часі після того, як вона сталася, бо телєґрафи й телєфони в одну мить переносять світами всілякі вістки, а перед 100 роками треба було ждати на відомість із далеких країв тижнями, а то й місяцями. – Велика війна показала нам багато дечого, що люде винайшли й видумали та навчилися обертати на свою користь та на згубу своїх ворогів. А деякі народи, от як Німці, хоч зі всіх боків були окружені ворогами, змогли вдержатися так довго тільки дякуючи тому, що в них природознавство й техніка стояли дуже високо й вони могли фабрикувати в свойому краю все те, чого їм було треба. Микола Чайковський, “Оповідання про сили природи“, Товариство “Просвіта”, Львів 1924, площа Ринок 10

На схід

Все, я нарешті сижду в поїзді LeoExpress що їде з Праги до Кошице (8 годин), в якому мене пересадять на автобус, який повезе мене до Ужгорода (7 годин), хоча до того Ужгорода з Кошице – рукою подати.

Висновки з тої подорожі – німці (і європейці не так вже й відрізняються від нас). Нема ніякої ментальності що все повинно бути ін орднунг, сміття на вулицях присутнє, діри в асфальті теж. Бомжі і графіті присутні.

Якийсь тип в берлінському метро хлебтав щось з пляшки, щоразу ховаючи її в внутрішню кишеню куртки. Коли мені хост розказувала що пиво особливо люблять в Берліні, я спитав чи його заборонено на людях пити, вона сказала що якщо отак з внутрішньої кишені хлебтав, то то було не пиво, а шнапс.

Танго краще у Львові. Саме тому німці їздять на Ремоліно. І думаю чим далі тим більше будуть їздити.

Залізниця на дальніх відстанях в нас теж краща. Автобуси – ні, їм бракує доріг. Електронний квиток на німецький автобус кращий ніж на наш поїзд. Ідентифікація особи при посадці потрібна лише коли рейс перетинатиме кордон.

Громадський транспорт – S-Bahn, S-Bahn і ще раз S-Bahn, але то не для бідних. Якщо ви вже старі і вам дають 650 євро пенсії – ви пересядете на ровер. Тому що інакше ви витратите мінімум 100 на місяць на транспорт, і це якщо будете їздити лише по місту. Додайте сюди ще 500 євро оренди і у вас залишиться 50 євро на харчування, комунальні та одяг.

Можна правда жити в хостелі, це 10 євро на день, разом з комунальними. Загалом 300 на місяць. В хостела є своє переваги над каучсерфінгом, там можна зустріти багато цікавих людей:

Але він звісно більш для екстравертів. 🙂

І всі мені завжди кажуть “Але вони багато заробляють!”. Я от їхав з’ясувати чому вони багато заробляють.

Вони заробляють багато тому, що роботодавець повинен платити робітнику достатньо для того аби той міг вижити. Якщо буде платити менше – робітник помре або піде працювати в інше місце, доведеться шукати нового. Це щодо бідніших німців.

Студенти мусяць працювати аби вчитись. Навчання звісно безкоштовне, але проживання, харчування і транспорт – ні.

Середній клас заробляє вдвічі більше ніж я в Україні. (Поліцейський з 8-річним досвідом служби) – вдвічі більше ніж я. Бізнес-аналітик Siemens – теж приблизно вдвічі.

А чому? 1 – тому що вони всі знають німецьку і англійську. І освіта. Я тут там вище розказував як багато в них неідеального, навіть не враховуючи проблеми біженців, але лише двох музеїв досить аби зрозуміти наскільки в них діти будуть вмотивовані вчитись на інженерів і будувати нові поїзди, мости і вітряки.

А багато інженерів дають кращі засоби виробництва і інфраструктуру. Бо що найголовніше аби виробляти будь-що? Правильно – вчасно привезти робітників на роботу, привезти їм інструменти, привезти їм матеріали, відвезти виготовлену продукцію клієнтам і пошвидше продати. Машина що стоїть на складі не приносить користі ні клієнту ні виробнику машини. Хіба що тхорам які знають як залізти під капот і погризти ізоляцію кабелів (так, в німців і такі проблеми бувають).

Студент геолог, який проводив екскурсію по Франкфурту дивувався що європейський банк щороку друкує мільйони (чи мільярди) євро, і в теорії це мало б провокувати інфляцію на рівні 10% на рік. А вона чомусь не спостерігається. Напевне хтось ті євро собі забирає, щоб потім обезцінити.

Він був геолог, я теж не економіст, тому не перебивав його. Точніше перебивав, але не довго. 🙂

В мене щодо інфляції є своя теорія. Нехай в країні мільйон гривень. І ми виробляємо якусь продукцію (наприклад бульбу). Працівники господарства отримують мільйон гривень зарплати, і за неї купляють собі 250 тон бульби, які вирощуються в країні.

І тут якийсь біоінженер придумує як виростити бульбу яка окрім всього іншого вміє їсти колорадських жуків, і від того росте в 2 рази швидше і більше. Тепер при тих самих зусиллях держава вирощує 500 тон бульби. В країні все ще мільйон гривень.

Це означає що раніше бульба коштувала 4 гривні за кілограм, а тепер буде коштувати 2 гривні. Така штука називається дефляція, і це капець як погано.

Чому? Тому що кожен почне собі думати, о, вчора я за 4 гривні міг купити кілограм бульби, сьогодні аж 2 кілограми. Почекаю, може скоро за ті самі гроші куплю собі 16 кілограм? І замість того аби купити бульби і тим самим підтримати господарство яке її вирощує, кладе гроші в банку (не в банк). Звісно він мусить щось їсти, тому деякі гроші використовує, але більшу частину відкладає. Нехай в середньому половину.

Гроші насправді нікому не потрібні, потрібні цінності які можна обміняти на гроші. Тобто гроші виконують свою функцію лише коли переходять з рук в руки. Користі з грошей які лежать під матрацом чи в банці – нема. А всі відкладають.

Таким чином в обігу в країні стає не мійльйон, а пів мільйона гривень. За які все ще можна купити 500 тон бульби. Тепер бульба повинна коштувати гривню за кілограм, і дефляція тільки посилюється.

А що виробник? Раніше він продавав бульбу за 4 грн/кг, тепер за 1 грн, він думає що та бульба нікому не потрібна, і перестає її садити. Економіка приторможує і приторможує, поки не зупиняється зовсім.

Щоб такого не сталося, в процесі економічного розвитку держава повинна додруковувати гроші. І невелика інфляція це добре, бо стимулює людей позбавлятись від грошей, і обмінювати їх на справжні цінності – їжу, речі, житло, освіту і т.п.

Пам'ятник жінкам що відбудовували Дрезден після війни.

Так само визначається курс євро до гривні. Якщо за гривні в Україні можна було купити скільки то штук нерухомості, то тепер деяку нерухомість купити не можна, бо туди попала міна. В ЄС навпаки – будують і будують. І не тільки житло, а й торгові центри, мости, розв`язки, станції метро, офіси, заводи, вітряки і т.п.

Що заважає робити це в Україні? Не знаю. Може треба промоніторити тендери щодо доріг і мостів на Prozorro. Чи як  визначити хто, чому і за які гроші будує в нас дороги і мости?

Русо турісто обліко морале

Про нічне життя Берліна я трохи в Facebook написав, а тут запишу діалог який варто додавати в курси німецької, окрім стандартних “як пройти до?”.

(Зліва на цій фотографії має бути силует повії, а освітлена арка вгорі – то Kaufhaus des Westens)

Halb vor zwölf, ich gehe durch die Oranienburger straße entlang. Ein Frau fragt mich:
– LKW GmbH AG BRD? (Ich habe das nicht gehört)
–  Wie bitte?
– Was machts du den hier?
– Ich gehe nach Alexanderplatz.
– Vielleicht bist du ein bißchen inpulsive, und möchte Spaß haben?
– Nein, danke.
– Aber warum dann nicht?
– Nein nein. Ich habe kein Geld für Spaß.

А вже трохи ближче до мого хостелу якийсмь турок мені гашиш (хоча не пам’ятаю чи точно його) пропонував. 🙂

Коротше кажучи – чим більше в німеччині місто – тим там гірше. Якщо не рахувати Франкфурта, в якому навіть вулиці з наркоманами і проститутками виглядають краще ніж в Берліні вулиці з продуктовими магазинами і фаст-фудами. Ну і якщо не рахувати Мюнхена, який такий німецький що аж може занадто. 🙂

Або я просто стомився. Хоча ні, на Savigny Platz i в Потсдамі – красиво:

Ну і біля Бундестагу, гауптбангофа і тіергартена нічого так.

Завтра піду в технічний музей Берліна, і сидітиму там до закриття.

Поїзд на Ніхтайнштайген

Або коротка історія про пригоди кібера під час мандрівки до Кьольна, який відомий в основному тим, що там знімали серіал “Jojo sucht das Glück”. 🙂 Де знаходиться Ніхтайнштайген ви дізнаєтесь наприкінці історії. 😉

Німеччина руйнує мої стереотипи про пунктуальність і порядок. Так, в них дещо організовано краще ніж в нас (з такою системою залізниць, якби все було б так як в нас, ніхто б взагалі нікуди не зміг приїхати), але все одно поїзди запізнюються, і якщо ви не розбираєтесь в схемі руху, типах поїздів і номерах перонів – можете втратити трохи часу і грошей марно, вскочивши не туди.

Автобусом, поїздом, пішки, автомобілем, S-Bahn-ом і знову пішки

Завтра може я опишу довгу історію свого добирання до Кьольна, але я боюсь аби вона не вийшла як у Толкієна, тому поки що – я живий, здоровий, повішав свій одяг сушитись в готелі і йду спати.