Блоґ одного кібера

Історія хвороби контуженого інформаційним вибухом

Атлант розправив плечі

with 8 comments

Вперше про цю книгу я дізнався з відгуку сірого вовка, приблизно рік тому. Розшарив відгук в рідері, і a2k написав в коментарі:

Ну да, ну да, читал он речь галта неделю. Ренд ее писала два года. Да, я тоже прочитал эти три книжки. Думаю, что их надо внести в школьную программу.

Тут майже нічого не додаш. Точно треба внести в шкільну програму. Не знаю іншого способу виховати для нашої держави, покоління молодих ідейних капіталістів.

Бо раніше я чув одну з теорій, чому нам так тяжко дається відхід від соціалізму. Просто всі дізнались що ми будуємо капіталізм, і почали будувати його таким, як багато років вчила радянська пропаганда. Звісно з того вийшли 90-ті.

За першим томом твору, в квітні цього року зняли фільм. Можна глянути трейлер, якщо не боїтесь, що потім образи головних героїв будуть уявлятись саме такими, як у фільмі.

Ще можна глянути стареньке інтерв’ю з авторкою. Там три частини. Перша тут.

А далі – деякі цитати, які гарно ілюструють філософію книги:

Навіщо задавати марні питання?

Чому Реарден не бере на роботу свого брата?

Чому нещасний Джеймс Таггарт не любить свою сестру?

За що любити жінку?

Чи вийде побудувати соціалізм на одному, окремо взятому заводі?

Хто такий Джон Галт?

Чому Реарден не бере на роботу свого брата?

– Ти повинен дати йому роботу, тут, на заводі, але гарну, чисту роботу, з окремим кабінетом і гарною зарплатою, щоб він був подалі від твоїх роботяг та димних печей.

Він чув її слова, але не міг змусити себе повірити в це.

– Мамо, ти що, жартуєш?

– Зовсім ні. Я випадково дізналась, що він хоче саме цього, але він занадто гордий, щоб просити в тебе. Але якщо ти сам запропонуєш йому роботу, і зробиш це так ніби просиш його про послугу, впевнена, він охоче погодиться. Ось чому мені довелось приїхати сюди, щоб він не здогадався що це я тебе напоумила.

Те що він почув було для нього недосяжно. Одна-єдина думка блискавкою пронеслась в його голові, і він не міг зрозуміти, як над цим можна було не задуматись. Ця думка вилилась в здивований вигук:

– Але ж він нічого не відає в металургії!

– А яке це має значення? Йому потрібна робота.

– Але ж він з нею не справиться.

– Йому потрібно набути впевненості в собі, і відчути що він теж чогось вартий.

– Але який мені від нього толк?

– Він має відчути що він потрібен.

– Де, тут? Навіщо він тут мені потрібен?

– Ти береш на роботу купу людей, яких взагалі не знаєш.

– Я беру на роботу тих хто вміє робити свою справу. А що мені може запропонувати він?

– Але ж він твій брат.

– Ну і що? При чому тут це?

Вона замовкла, вражена його словами. Деякий час вони сиділи, дивлячись один на одного так, ніби їх розділяла космічна даль.

– Він твій брат, – сказала вона. Її слова прозвучали як заїжджена пластинка, що постійно відтворює магічне закляття, засумніватись в якому недозволено. – Йому потрібно знайти своє місце в цьому світі. Йому потрібен гарний заробіток, щоб він відчував що отримує гроші по праву, а не як милостиню.

– По праву? Але ж мені від нього не буде користі ні на цент.

– Так ти про це думаєш в першу чергу? Про власну вигоду, про прибуток? Я прошу тебе допомогти брату, а ти прикидуєш чи зможеш збагатитись за рахунок його праці, і не допоможеш йому якщо не побачиш вигоди для себе. Я правильно зрозуміла? – Вона побачила вираз його очей, відвернулась і поспішно продовжила, підвищивши голос: – Так, звичайно, ти допомагаєш йому, як допоміг би першому зустрічному жебраку. Матеріальна допомога – ти не визнаєш й не приймаєш нічого іншого. Ти задумувався хоч раз про його духовні потреби, про те, що такий стан робить з його відчуттям власної гідності? Він не хоче жити як жебрак. Він хоче бути незалежним від тебе.

– Отримуючи від мене гроші які не здатен заробити, за роботу яку не вміє робити?

– Ти б від цього не дуже постраждав. Тут достатньо людей, які працюють і роблять для тебе гроші.

– Ти просиш щоб я допоміг йому обманювати?

– Зовсім не обов’язково називати це так.

– Це обман чи ні?

– З тобою просто неможливо розмовляти. В тобі зовсім відстуня людяність. В тебе немає ні краплі жалю до брата, ні краплі співпереживання до його почуттів.

– Це обман чи ні?

– Тобі нікого не жаль.

– Ти вважаєш, що правильно було б піти на обман?

– Ти найаморальніша людина на світі. Всі твої думки зайняті лише турботою про правильність. Ти нікого не любиш.

Реарден різко піднявся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена, і відвічувачу час забиратись геть.

– Мамо, я господар сталеливарного заводу, а не публічного дому.

– Генрі! – з обуренням видушила з себе матір, вражена тим, що він посмів так розмовляти з нею.

– Ніколи більше навіть не заїкайся мені про роботу для Філіпа. Я не підпущу його навіть до воріт мого заводу і не довірю навіть мітлу – замітати попіл біля печей. Я хочу, щоб ти зрозуміла це раз і назавжди. Допомагай йому будь-якими іншими способами, але про мій завод забудь і думати.

– Та що ти взагалі собі думаєш про свій завод! Це що, святий храм? – сказала вона з зневажливим знущанням в голосі.

– Гм… Безсумнівно, – неголосно відповів Реарден, сам здивований цією думкою.

– Невже ти ніколи не думаєш про інших людей, і свої моральні обов’язки перед ними?

– Мені невідомо те, що ти називаєш мораллю. Ні, я не думаю про інших людей, але знаю одне: якби я дав роботу Філіпу, то не зміг би дивитись в очі компетентній людині, якій ця робота потрібна, і яка її достойна.

Вона встала і, втягнувши голову в плечі, взялась знизу вверх кидати в нього слова, наповнені благородним обуренням:

– Це і є твоя жорстокість. Саме в ній корінь твоєї низькості і егоїзму. Якби ти любив брата, ти б дав йому роботу, якої він недостойний, і саме тому, що він не заслуговує її, – це було б проявом істинної доброти та братської любові. Навіщо тоді любов, якщо не для цього? Дати роботу тому, хто її достойний – не доброчесність. Істинна доброчесність – нагородити недостойного.

Реарден дивився на неї як дитина, яка не лякається жаху лиш тому, що не може в нього повірити.

– Мамо, – сказав він, – ти сама не знаєш, що говориш. Я ніколи не зможу зневажати тебе настільки, щоб повірити, що ти й справді так думаєш.

Чому нещасний Джеймс Таггарт не любить свою сестру?

– Містер Таггарт, чому ви не любите свою сестру?

Він знову гірко усміхнувся. Сенс цієї його усмішки був настільки красномовним, що вона заміняла відповідь.

– Але чому?

– Тому що вона вважає себе такою хорошою. Яке вона має право так думати? Хто з нас має право вважати себе хорошим? Ми всі – жалюгідні посередності.

– Містер Таггарт, ви кажете це не всерйоз.

– Я просто хочу сказати, що ми всього лиш люди – а що таке людина? Слабка, огидна, гріховна істота, яка народилась в гріхах, морально зіпсована і прогнила до мозку кісток. Смиренність і покірність – єдині чесноти, яким повинна слідувати людина. Вона повинна жити на колінах, вимолюючи прощення за своє брудне життя. Але коли людина вважає себе хорошою – от тоді вона огидна по справжньому, незалежно від вчинків.

– Але якщо людина знає, що те, що вона зробила – добре?

– Тоді вона повинна вибачитись.

– Перед ким?

– Перед тими, хто цього не зробив.

– Я… я вас не розумію.

– Звичайно, не розумієш, і не дивно. Для цього потрібні роки й роки найсерйозніших інтелектуальних пошуків. Ти чула про книгу “Метафізичні суперечності всесвіту”, яка написана доктором Прітчетом?

Шеріл злякано похитала головою.

– Звідки ти знаєш, що добре? Звідки людина знає, що добре? Як вона може бути в цьому впевнена? В світі немає абсолютів, як неспростовно довів доктор Прітчет. Все лише питання погляду. Звідки ти знаєш що міст не розвалився? Ти всього лиш так думаєш. Звідки ти знаєш що цей міст взагалі існує? Ти думаєш, що філософська система доктора Прітчета це щось суто теоретичне, далеке від життя, непрактичне? Це не так, далеко не так.

– Але, містер Таггарт, залізниця, яку ви збудували…

– Та що в ній такого особливого, в цій дорозі? Це всього-навсього матеріальне досягнення. Що в ній такого значного? Взагалі, яка велич може бути в чомусь матеріальному? Тільки ница тварина може витріщатись на той міст, коли в житті є так багато незрівнянно більш достойного. Але хіба що небудь достойне може завоювати визнання? Ні! Тільки глянь на людей. Через що увесь цей газетний галас? Через якесь хитромудре сплетіння кусків матерії. Хіба їх хвилюють більш благородні проблеми? Хіба вони надають перші шпальти газет стану людської душі? Хіба помічають і цінують людину тонку й чуттєву? І ти ще дивуєшся, що великі люди приречені на нещастя в цьому порочному світі. Я тобі от що скажу… нещастя – це ознака доброчесності. Якщо людина нещасна, по справжньому нещасна, це означає, що вона – незвичайна особистість, на голову вище інших.

За що любити жінку?

– Все дуже просто. Якщо ти говориш прекрасній жінці, що вона прекрасна, що ти їй даєш? Це не більш ніж факт, і він тобі нічого не коштував. Але якщо ти говориш потворній жінці, що вона прекрасна, ти надаєш їй найвищу честь, зґвалтувавши й перекрутивши саме поняття краси. Любити жінку за її достоїнства немає сенсу. Вона заслужила цього. Це плата, а не дар. А от любити жінку за її вади – це і є справжній дар, тому що вона не заслуговує цього. Любити її за її вади оначає осквернити заради неї всі поняття про чесноти, і це є істинною даниною любові, бо ти приносиш в жертву свою совість, свій розум, свою чесність і свою неоціненну самоповагу.

Чи вийде побудувати соціалізм на одному, окремо взятому заводі?

– Дівчинко моя, я не можу відповісти на твої запитання. Дослідницька лабораторія? Інженери? З якого дива мені про них пам’ятати? Цим цікавився мій батько, я ж – ніколи. Мій батько був поганою людиною. Крім бізнесу, його ніщо не цікавило. В нього не було часу для любові, тільки для грошей. Ми з братами жили в іншому світі. Нашою ціллю було не виробляти всякі технічні штучки, а творити добро. Ми принесли з собою на завод новий план. Це було одинадцять років тому. Нас погубили жадібність, егоїзм, і ница, тваринна людська натура. Це був одвічний конфлікт між духом та матерією, між душею та тілом. Ми просили від них тільки одного: відріктись від схиляння перед матерією. Але вони не змогли цього зробити. Я нікого не пам’ятаю з тих людей, які тебе цікавлять. Я не хочу про них пам’ятати… Інженери? По моєму, це через них почалась гемофілія. Так, так, ти не ослухалась. Я сказала – гемофілія, незгортуваність крові, кровотеча, яку неможливо зупинити. Вони пішли першими. Пішли від нас, один за іншим… Наш план? Ми втілили в життя найблагородніший з усіх принципів, відомих в історії. Від кожного — за здібностями, кожному — за потребами. Всі на заводі, починаючи від прибиральниць, і закінчуюючи директором, отримували однакову зарплатню – щонайзвичайніший мінімум. Два рази на рік, ми збирались на зібрання, де кожен висловолював, в чому, як він думає, полягають його потреби. Ми голосували по кожному випадку і більшістю голосів встановлювали для кожного його потреби та визначали його здібності. Той, хто, на думку більшості, потребував більше за всіх, більше за всіх і отримував. Тих, хто, на думку більшості, працював не в повну силу своїх можливостей, штрафували, і вони були зобов’язані працювати понаднормово, але вже бесплатно. Таким от був наш план. Він базувався на принципах альтруїзму і вимагав від людей працювати не через особисту зацікавленість, а через любов до ближнього.

Дегні слухала холодний, безжальний внутрішній голос, який казав їй: “Запам’ятай це, запам’ятай добре, не так вже й часто людина бачить перед собою зло в чистому вигляді, поглянь на нього, запам’ятай – і одного разу ти знайдеш слова, що виражають його сутність…”. Цей голос доносився до неї крізь другі голоси, що волали в безсильному шаленстві: “Це ніщо, я чула це й раніше, я чую це всюди, це все та ж стара балаканина, нісенітниця, але чому я не можу її терпіти? Чому? Чому?”

– Дівчинко моя, що з тобою? Чому ти раптом схопилась? Чому ти тремтиш?.. Що? Говори голосніше, я тебе не чую… Як спрацював цей план? Я не хочу про це говорити… Все вийшло дуже погано, і з кожним роком справи йшли все гірше й гірше. Це коштувало мені віри в людей. Я втратила її. Через чотири роки цей план, який з’явився не від холодних розумних розрахунків, а від чистого серця, з тріском провалився, закінчивчись купою поліцеських, юристів та довгих судових розглядів. Але я зрозуміла свою помилку, і зараз вільна від неї. Я назавжди порвала зі світом машин та грошей, зі світом зневоленим матерією. Засліплена гнівом, Дегні бачила довгу смугу бетону, в тріщинах якого росла трава, яка колись була швидкісним шосе, бачила спотворену нелюдським зусиллям фігуру чоловіка, який орав землю плугом.

Що, багато? Є ще! В блозі Віктора Анякіна – “Промова Франціско д’Анконії про гроші“.

Ну, і звісно читайте сам роман. Він не такий нудний як про нього говорять. Ах, і мало не забув:

Вас також може зацікавити:

В тому розумінні, що оцей твір в мене асоціюється з наступними:

  • Криптономікон – теж фантастичний (хоч і не до такої міри) роман, про те, як технократична еліта намагається схилити світову економіку ще трохи в бік laissez-faire. Ну принаймі половина роману про це.
  • Доґвіль – дуже незвичайний фільм 2003 року. Теж про людей з подвійною мораллю. Подібний до цього роману тим, що чим далі розвивається сюжет, тим сильніше в голові звучить думка “Ну коли вже нарешті вони всі помруть?”. Фільм залишає глибоке враження.
  • Сага про Форсайтів – роман про англійську буржуазію. Яка має просто таки протилежні якості, до якостей героїв роману Айн Ренд. Вони статичні.
Advertisements

Written by bunyk

Липень 1, 2011 at 00:02

Відповідей: 8

Subscribe to comments with RSS.

  1. […] мене вразило – там є два екземпляри тритомника “Атлант розправив плечі“, і “Джерело”. Друге – десяток екземплярів […]

  2. […] На одному форумі вже було припущення що він і _why переселися в долину Галта. […]

  3. Вразила фраза наприкінці розмови Реардена з матір’ю. Фух. Потрібен час, щоб обдумати.

    harmyder

    Липень 1, 2012 at 13:36

  4. З уривків навіть дуже, ну дуже сподобалось! Тому тепер хочу прочитати! Дякую за інформацію! 🙂

    vrubli

    Березень 16, 2013 at 01:22

    • Будь-ласка. Думаю повинно сподобатись, особливо тому що може виявитись так, що книжка написана майже про тебе. 🙂 Тут я щоправда жодної цитати Дегні не виписав, але можливо ти зрозумієш про що я, коли почнеш читати.

      bunyk

      Березень 16, 2013 at 23:07

  5. Чудовий роман, поки що прочитала лише першу частину, але обов’язково доберусь до наступних

    zarazko

    Березень 16, 2013 at 15:16

    • А я читав влітку, і всі три частини за раз проковтнув. Це одна з тих книжок в яких постійно хочеться дізнатись що там далі відбулось.

      bunyk

      Березень 16, 2013 at 23:03

  6. […] я наткнулась на цю книгу. Мені якось потрапила на очі оця публікація на блозі одного кібера, де наведені цитати із книги, […]


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: