Блоґ одного кібера

Історія хвороби контуженого інформаційним вибухом

Мартін Іден дискутує про освіту, культуру та інші серйозні речі (бітекст)

with one comment

Майже дослівний переклад уривку роману Джека Лондона Мартін Іден, який мені дуже сподобався, як і загалом сам роман, хоч я його ще не дочитав. Він надихає прямо як Джонатан Лівінгстон, хоча не такий абстрактний. Теж про особистість яка прагне, вчиться і досягає. А найголовніше – після нього хочеться не літати (ми ж не чайки), а писати. А як мені розказували, на одній лекції програмування казали що “гарний програміст багато пише”. 🙂

Роман автобіографічний, тобто і з самим Лондоном було в молодості щось подібне. Також подобається те, що головному герою трохи більше двадцяти (може 21), тобто історія конкретно для мене актуальна.

На прочитання цього уривка пішло напевне хвилин десять. Тому я думав що за годину справлюсь. Якби ж то. Читати тексти можна пропускаючи половину незнайомих слів, які загалом зміст не міняють. А ще можна вгадувати значення незнайомих слів, просто тому що ти вже їх десь бачив, хоча й не пам’ятаєш де саме (епізодична пам’ять в таких об’ємах не працює). Тому зміст ніби відчуваєш, хоча точно сказати не можеш. Вже в крайньому випадку, якщо хочеться вивчити слово правильно – дивишся в словник. Переклад – складніше. Про що приблизно йде мова – зрозуміло. Але виразити це текстом вже важче. А тим більше виразити текстом, який би вів мову про те ж, що і оригінал. Коротше кажучи, щоб зробити щось потрібно більше часу ніж планувалось. Але це вже трохи не по темі, як завжди, тому прошу:

Оригінал[1] Переклад[2]
One day, because the days were so short, he decided to give up algebra and geometry. Trigonometry he had not even attempted. Then he cut chemistry from his study-list, retaining only physics. Одного дня, через те що дні були занадто короткими, він вирішив забити на алгебру та геометрію. Тригонометрію взагалі не пробував. Потім він викинув з навчальної програми хімію, залишивши лише фізику.
“I am not a specialist,” he said, in defence, to Ruth. “Nor am I going to try to be a specialist. There are too many special fields for any one man, in a whole lifetime, to master a tithe of them. I must pursue general knowledge. When I need the work of specialists, I shall refer to their books.” “Я не спеціаліст”, сказав він Рут на своє виправдання. “І я не буду намагатись стати спеціалістом. Існує занадто багато галузей знань, щоб одна людина змогла опанувати хоч десятину за все життя. Я маю шукати загальні знання. Коли я потребуватиму роботи спеціалістів, я звернусь до їх книг.
“But that is not like having the knowledge yourself,” she protested. “Але це не те ж саме, що мати власні знання”, запротестувала вона.
“But it is unnecessary to have it. We profit from the work of the specialists. That’s what they are for. When I came in, I noticed the chimney-sweeps at work. They’re specialists, and when they get done, you will enjoy clean chimneys without knowing anything about the construction of chimneys.” “Проте непотрібно мати їх. Ми отримуємо користь від роботи спеціалістів. Саме для цього вони й існують. Коли я прийшов, я помітив за роботою сажотрусів. Вони спеціалісти, і коли вони завершують роботу, ви користуєтесь чистими димарями не знаючи нічого про конструкцію димарів”.
“That’s far-fetched, I am afraid.” “Я боюсь що це трохи натягнутий приклад.”
She looked at him curiously, and he felt a reproach in her gaze and manner. But he was convinced of the rightness of his position. Вона подивилась на нього з цікавістю, і він відчув докір в її погляді та поведінці. Але він був переконаний в правильності своєї позиції.
“All thinkers on general subjects, the greatest minds in the world, in fact, rely on the specialists. Herbert Spencer did that. He generalized upon the findings of thousands of investigators. He would have had to live a thousand lives in order to do it all himself. And so with Darwin. He took advantage of all that had been learned by the florists and cattle-breeders.” “Всі мислителі на загальні теми, кращі уми світу, насправді, покладались на спеціалістів. Герберт Спенсер робив так. Він узагальнював знахідки тисяч дослідників. Він мав би прожити тисячі життів щоб здійснити таке самостійно. Те ж і з Дарвіном. Він скористався всім що було вивчено квітникарями та скотарями.”
Дивно, сьогодні вчора (публікація затягнулась) в Герберта Спенсера якраз день народження. Хоча, може це й не збіг. Ми помічаємо лиш те що шукаємо. Питання чому я ще не прочитав нічого зі Спенсера отримує відповідь в останніх абзацах. Як і про те, чому я ще не читав Холфштадтера, а Дорош ЕшерБах вже читав.
“You’re right, Martin,” Olney said. “You know what you’re after, and Ruth doesn’t. She doesn’t know what she is after for herself even.” “Ти правий, Мартіне”, сказав Олні. “Ти знаєш чого намагаєшся досягти, а Рут ні. Вона навіть не знає чого вона сама шукає.”
” – Oh, yes,” Olney rushed on, heading off her objection, “I know you call it general culture. But it doesn’t matter what you study if you want general culture. You can study French, or you can study German, or cut them both out and study Esperanto, you’ll get the culture tone just the same. You can study Greek or Latin, too, for the same purpose, though it will never be any use to you. It will be culture, though. Why, Ruth studied Saxon, became clever in it, – that was two years ago, – and all that she remembers of it now is ‘Whan that sweet Aprile with his schowers soote’ – isn’t that the way it goes?” “Ох, звичайно,” поспішив випередити її заперечення Олні. “Я знаю що ви називаєте це загальною культурою. Але немає значення що ти вивчаєш, якщо тобі потрібна загальна культура. Ти можеш вивчати французьку, або німецьку, або залишити їх та вивчати есперанто, і отримаєш той же рівень культури. Можеш також вивчати грецьку, чи латинь з цією метою, бо вона тобі ніколи не знадобиться. І все таки, це буде культура. Чому Рут вивчала cаксонську, стала розбиратись в ній (це було два роки тому), і все що вона зараз пам’ятає це: ‘Коли ясний квітень з його солодкими зливами’1 – хіба це не так проходить?
1. ‘Whan that sweet Aprile with his schowers soote’ – цитата з Кентерберійських оповідань (не читав), написаних мовою яка тепер називається Middle English, тому її вбіса тяжко перекласти. Її здається й мали на увазі під саксонською.

Загалом заради цього абзаца я вирішив зробити переклад цього уривка. Бо тут згадували Есперанто, та інші непотрібні(невже?) речі. 🙂

“But it’s given you the culture tone just the same,” he laughed, again heading her off. “I know. We were in the same classes.” “Але це так само дає тобі культурності”, засміявся він, знову перешкоджаючи їй відповісти. “Я знаю. Ми були на однакових заняттях.”
“But you speak of culture as if it should be a means to something,” Ruth cried out. Her eyes were flashing, and in her cheeks were two spots of color. “Culture is the end in itself.” “Ти говориш про культуру так, ніби вона повинна мати якесь призначення”, викрикнула Рут. Її очі блистіли, а щоки були двома барвистими плямами. “Культура є самоціллю.”
“But that is not what Martin wants.” “Але це не те чого хоче Мартін.”
“How do you know?” “Звідки ти знаєш?”
“What do you want, Martin?” Olney demanded, turning squarely upon him. “Чого ти хочеш, Мартіне?” запитав Олні, повернувшись до нього прямо.
Martin felt very uncomfortable, and looked entreaty at Ruth. Мартін відчув себе дуже некомфортно, і з благанням подивився на Рут.
“Yes, what do you want?” Ruth asked. “That will settle it.” “Так, чого ти хочеш?” запитала Рут. “Це все прояснить.”
“Yes, of course, I want culture,” Martin faltered. “I love beauty, and culture will give me a finer and keener appreciation of beauty.” “Так, звичайно, я хочу культури”, затинаючись промовив Мартін. “Я люблю красу, і культура дасть мені краще й гостріше відчуття краси.”
Спойлер: Насправді культура має дати йому перепустку в суспільний прошарок Рут, а все що йому треба – бути поближче до неї. Здається це роман про любов.
She nodded her head and looked triumph. Вона похитала головою, і виглядала тріумфуючою.
“Rot, and you know it,” was Olney’s comment. “Martin’s after career, not culture. It just happens that culture, in his case, is incidental to career. If he wanted to be a chemist, culture would be unnecessary. Martin wants to write, but he’s afraid to say so because it will put you in the wrong.” “Нонсенс, і ти це знаєш”, прокоментував Олні. “Мартін прагне кар’єри, а не культури. Просто так сталось, що культура, в даному випадку, дотична до кар’єри. Якщо б він хотів стати хіміком, культура була б не потрібна. Мартін хоче писати, але він боїться сказати це, бо ти можеш сприйняти його неправильно.”
“And why does Martin want to write?” he went on. “Because he isn’t rolling in wealth. Why do you fill your head with Saxon and general culture? Because you don’t have to make your way in the world. Your father sees to that. He buys your clothes for you, and all the rest. What rotten good is our education, yours and mine and Arthur’s and Norman’s? We’re soaked in general culture, and if our daddies went broke to-day, we’d be falling down to- morrow on teachers’ examinations. The best job you could get, Ruth, would be a country school or music teacher in a girls’ boarding-school.” “І чому Мартін хоче писати?” продовжив він. “Тому що він не купається в багатстві. Чому ти забиваєш собі голову саксонською і загальною культурою? Тому що тобі не потрібно пробивати свій шлях у світ. За цим прослідкував твій батько. Він купує тобі одяг, і все решту. Яка хоч найменша користь з нашої освіти, твоєї, моєї, Артурової й Норманової? просочені загальною культурою, і якщо б наші татусі сьогодні розорились, ми б провалили завтрашні екзамени. Найкраща робота яку б ти змогла отримати, була б сільської вчительки, чи вчительки музики в дівочому пансіоні.”
“And pray what would you do?” she asked. “І, молю, що б ти зробив?” запитала вона.
“Not a blessed thing. I could earn a dollar and a half a day, common labor, and I might get in as instructor in Hanley’s cramming joint – I say might, mind you, and I might be chucked out at the end of the week for sheer inability.” “Не благу річ. Я можу заробляти півтора долари за день, звичайною працею, і я можу найнятись викладачем в “зубрильну спілку”1 Хенлі – Я кажу можу, май на увазі, і мене можуть вигнати звідти за тиждень, через звичайну нездібність.
1. Зубрильну спілку? Ну, так, я знаю що буквальний переклад в літературі це жах. Але як воно взагалі перекладається?
Martin followed the discussion closely, and while he was convinced that Olney was right, he resented the rather cavalier treatment he accorded Ruth. A new conception of love formed in his mind as he listened. Reason had nothing to do with love. It mattered not whether the woman he loved reasoned correctly or incorrectly. Love was above reason. If it just happened that she did not fully appreciate his necessity for a career, that did not make her a bit less lovable. She was all lovable, and what she thought had nothing to do with her lovableness. Мартін уважно слідкував за дискусією, і хоча й був переконаним що Олні правий, Мартіна обурило його, до деякої міри, безцеремонне ставлення до Рут. Поки він слухав, в його голові сформувалось нове уявлення любові. Інтелект не мав нічого спільного з любов’ю. Не мало значення правильно чи неправильно розмірковує жінка яку він любить. Любов була вище розуму. Так сталося що Рут цілком не цінує його потреби в кар’єрі, та це не робить її менш коханою. Вона була цілком гідна любові, і те що вона думала, не робило її менш гідною.
“What’s that?” he replied to a question from Olney that broke in upon his train of thought. “Що?” відповів він на запитання Олні яке обірвало його хід думок.
“I was saying that I hoped you wouldn’t be fool enough to tackle Latin.” “Я говорив, що сподіваюсь, що ти не будеш таким дурнем аби взятись за латинь.”
“But Latin is more than culture,” Ruth broke in. “It is equipment.” “Але латинь це більш ніж культура”, увірвалась Рут. “Це засіб.”
“Well, are you going to tackle it?” Olney persisted. “Ну, то ти візьмешся за неї?” наполягав Олні
Martin was sore beset. He could see that Ruth was hanging eagerly upon his answer. Мартіну доводилось туго. Він бачив що Рут з нетерпінням очікує відповіді.
“I am afraid I won’t have time,” he said finally. “I’d like to, but I won’t have time.” “Я боюсь що не матиму часу” нарешті сказав він. “Я б хотів, але я не матиму часу.”
“You see, Martin’s not seeking culture,” Olney exulted. “He’s trying to get somewhere, to do something.” “Бачиш, Мартін не шукає культури”, тріумфував Олні. “Він намагається дістатись кудись, зробити щось.”
“Oh, but it’s mental training. It’s mind discipline. It’s what makes disciplined minds.” Ruth looked expectantly at Martin, as if waiting for him to change his judgment. “You know, the foot-ball players have to train before the big game. And that is what Latin does for the thinker. It trains.” “Ох, але ж це тренування інтелекту. Це дисципліна розуму. Це те що створює дисципліновані уми.” Рут очікувально подивилась на Мартіна, ніби чекаючи що він змінить свою думку. “Знаєте, футболісти тренуються перед важливими іграми. А це те що латинь робить з мислителем. Вона тренує.”
“Rot and bosh! That’s what they told us when we were kids. But there is one thing they didn’t tell us then. They let us find it out for ourselves afterwards.” Olney paused for effect, then added, “And what they didn’t tell us was that every gentleman should have studied Latin, but that no gentleman should know Latin.” “Дурниця і нісенітниці! Це те що казали нам коли ми були дітьми. Але тоді вони не сказали нам одну річ. Вони дозволили нам вияснити це самостійно опісля.” Олні зробив паузу для підсилення ефекту, а потім додав: “Вони не сказали нам те, що хоча кожен джентльмен мав вивчати латинь, жоден джентельмен не повинен знати латинь.
“Now that’s unfair,” Ruth cried. “I knew you were turning the conversation just in order to get off something.” “Тепер це не чесно”, заплакала Рут. “Я знаю ти повертаєш розмову на щось інше.”
“It’s clever all right,” was the retort, “but it’s fair, too. The only men who know their Latin are the apothecaries, the lawyers, and the Latin professors. And if Martin wants to be one of them, I miss my guess. But what’s all that got to do with Herbert Spencer anyway? Martin’s just discovered Spencer, and he’s wild over him. Why? Because Spencer is taking him somewhere. Spencer couldn’t take me anywhere, nor you. We haven’t got anywhere to go. You’ll get married some day, and I’ll have nothing to do but keep track of the lawyers and business agents who will take care of the money my father’s going to leave me.” “Це розумно, гаразд” послідувала відповідь, “але це й чесно теж. Єдині хто знають латинь – аптекарі, юристи, та викладачі латині. І якщо Мартін хоче бути одним з них, значить я не вгадав. Але як це все взагалі пов’язано з Гербертом Спенсером? Мартін щойно відкрив для себе Спенсера, і вже шаленіє ним. Чому? Тому що Спенсер дає йому щось. Спенсер не дасть нічого мені, ні тобі. Нам може нічого не потрібно. Одного дня ти вийдеш заміж, а мені не залишиться ніякого заняття, окрім слідкувати за юристами та ділками які подбають про гроші що мені залишить батько.”
Onley got up to go, but turned at the door and delivered a parting shot. Онлі піднявся щоб піти, але розвернувся біля дверей, і виголосив прощальний удар.
“You leave Martin alone, Ruth. He knows what’s best for himself. Look at what he’s done already. He makes me sick sometimes, sick and ashamed of myself. He knows more now about the world, and life, and man’s place, and all the rest, than Arthur, or Norman, or I, or you, too, for that matter, and in spite of all our Latin, and French, and Saxon, and culture.” “Залиш Мартіна в спокої, Рут. Він знає що для нього найкраще. Подивись що він вже зробив. Часом він змушує хворіти, хворіти та соромитись за себе. Він знає більше про світ, та життя, та місце людини, і все решта ніж Артур, Норман, я, чи ти також, на додачу, і незважаючи на всю нашу латинь, французьку, саксонську та культуру.”
“But Ruth is my teacher,” Martin answered chivalrously. “She is responsible for what little I have learned.” “Але Рут моя вчителька”, відповів Мартін лицарськи. “Саме завдяки їй я здобув свої невеликі знання.”
“Rats!” Olney looked at Ruth, and his expression was malicious. “I suppose you’ll be telling me next that you read Spencer on her recommendation – only you didn’t. And she doesn’t know anything more about Darwin and evolution than I do about King Solomon’s mines. What’s that jawbreaker definition about something or other, of Spencer’s, that you sprang on us the other day – that indefinite, incoherent homogeneity thing? Spring it on her, and see if she understands a word of it. That isn’t culture, you see. Well, tra la, and if you tackle Latin, Martin, I won’t have any respect for you.” “Х*ня!”1 Олні глипнув на Рут з зловісним виразом. “Я гадаю ти ще потім скажеш мені що прочитав Спенсера за її порадою – тільки це не так. І вона не знає більше про Дарвіна та еволюцію ніж я знаю про копальні Царя Соломона. Що це за важковимовне визначення про щось, чи інше, Спенсерове, яке ти кинув нам іншого дня – щось про невизначену, непослідовну гомогенність? Кинь його їй, і подивись чи вона зможе зрозуміти хоч слово. Це не культура, розумієш. Гаразд, тра-ля, і якщо ти візмешся за латинь, Мартіне, я більше не буду мати до тебе жодної поваги.”
1. Rats – an exclamation of rejection or disdain. Collins English Dictionary (Щурі – вигук відторгнення чи зневаги.) Не знаю, якщо Олні вживає таке при дамах, може воно має зовсім не той відтінок що й слово на Х?
And all the while, interested in the discussion, Martin had been aware of an irk in it as well. It was about studies and lessons, dealing with the rudiments of knowledge, and the schoolboyish tone of it conflicted with the big things that were stirring in him – with the grip upon life that was even then crooking his fingers like eagle’s talons, with the cosmic thrills that made him ache, and with the inchoate consciousness of mastery of it all. He likened himself to a poet, wrecked on the shores of a strange land, filled with power of beauty, stumbling and stammering and vainly trying to sing in the rough, barbaric tongue of his brethren in the new land. And so with him. He was alive, painfully alive, to the great universal things, and yet he was compelled to potter and grope among schoolboy topics and debate whether or not he should study Latin. І ввесь час, зацікавлений дискусією, Мартін усвідомлював роздратування в ній. Це все стосувалось занять та уроків, які мали справу з рудиментами знання, і їх школярський тон конфліктував з великими речами які хвилювались в ньому – з хватом життя, який навіть тоді викручував йому пальці наче кігті орла, з космічними трепетами, які щеміли в ньому, і з незавершеним усвідомленням панування всього цього. Він уподібнював себе поету, який попав в аварію на берегах дивного краю, наповненого силою краси, що спотикається та затинається і марно намагається співати на грубій, варварській мові його братії на новій землі. Так само з ним. Він був живий, до болю живий, для великих всесвітніх речей, і все ще був змушений марнувати час та шукати навпомацки серед школярських тем, і сперечатись про те чи потрібно вчити латинь.
“What in hell has Latin to do with it?” he demanded before his mirror that night. “I wish dead people would stay dead. Why should I and the beauty in me be ruled by the dead? Beauty is alive and everlasting. Languages come and go. They are the dust of the dead.” “Яке, бляха, відношення до цього має латинська?” запитав він перед дзеркалом тої ночі. “Я хочу щоб мертві люди залишались мертвими. Чому я та краса в мені мають керуватись мерцями? Краса жива й вічна. Мови приходять і йдуть. Вони пил мертвих.”
And his next thought was that he had been phrasing his ideas very well, and he went to bed wondering why he could not talk in similar fashion when he was with Ruth. He was only a schoolboy, with a schoolboy’s tongue, when he was in her presence. І його наступною думкою було, що він висловлює свої ідеї досить добре, і пішов спати дивуючись чому він не може говорити подібним чином коли він з Рут. Він був тільки школярем, з школярською мовою, поки він перебував в її присутності.
“Give me time,” he said aloud. “Only give me time.” “Дай мені часу” сказав він вголос. “Лиш дай мені часу.”
Time! Time! Time! was his unending plaint. Час! Час! Час! було його нескінченне нарікання.

Посилання

  1. Оригінал на проекті Гутенберг (хоча я читаю якусь паперову білоруську адаптовану хрестоматію)
  2. Літературний український переклад тут. (не мій, не переживайте)
Advertisements

Written by bunyk

Квітень 28, 2011 at 10:49

Одна відповідь

Subscribe to comments with RSS.

  1. […] серії буде покращення мого блогу. Тому що я прочитав Мартіна Ідена, і надихнувся. А ще тому що популярний блог – дуже […]


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: