Блоґ одного кібера

Історія хвороби контуженого інформаційним вибухом

Як зекономити час в контакті?

with 9 comments

Елементарно. Не заходити туди. Крім цієї поради, вас чекає цінна “колекція” творів мистецтва.

І багато моїх знайомих так і робить. Як ото a2k (що не заважало йому написати аудіоплеєр, що тягне музику звідти), CybPooh (який не заходить туди з причин безпеки), ще кілька людей без псевдонімів…

Правда зайти деколи хочеться, бо там сидить більше сотні людей, яких ви знаєте, і з якими регулярно переписуєтесь. Незважаючи на те, що є зручніші способи комунікації, починаючи від комунікації вживу, і закінчуючи найновішими технологіями Google.

А така маса контактів і прив’язує вас до поганенького сервісу, і вбивці часу. Ну, от я вирішив це виправити.

Почав з того, що видалив всі контакти. Ніяких новин, ніяких повідомлень. Красота.

Тепер повидаляю контент, правда найцінніший скопіюю сюди.

Стіна

Сонечка, які по чомусь повзають. Схоже на білу траву…

Оксана 14 березня 2008 о 15:19

А це просто слова… Людини, яка вміє говорити слова. Не знаю в чому їх секрет, але вони впливають на людей дуже добре. Здається справа в використанні великих літер в правильних місцях…

Привіт!
Хочу побажати Тобі, щоб студентські роки принесли Тобі багато радості і нових вражень, щоб вони стали хорошим продовженням ліцейних років.
Щоб через 5 років Ти згадував не тільки ті моменти, які Тебе порадували в ліцеї, але і ті, за якими Ти сумуєш після універу.

Тому веселіше!
Все тільки починається!
Все ще попереду!!!!!!!!!!!!

Віка 28 березня 2008 о 14:20

Намальовано в OORT. Комп’ютер-художник – мрія не одного покоління програмістів, і фантастів на зразок Лема.

Володимир 14 жовтня 2008 о 16:04

Альбом з графіті

Це графіті я сфотографував на стадіоні недалеко від гуртожитку 6 березня 2008. Зараз воно вже вицвіло. Там писало “БУНИКВИЛКА”, правда другу частину, я опустив, в порядку її неважливості. Тим не менш, слово вилка увійшло в мій контактівський псевдонім.

Графіті

Решта альбомів, я перенесу окремою публікацією, бо про них є довга славетна сумна історія, свою версію якої має danbst.

Нотатки з улюбленими цитатами

Про комсомольську українізацію

Яйко Вилка Ілемський 18 травня 2008 о 18:15
Микола Куліш – “Мина Мазайло”

— Улю! Ви ж українка!
— Воронь Боже! Я не українка!
— Українка!
— А нізащо! Ні! Ні!
— У вас прізвище українське — Розсоха!
— Ні!
— Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..
У л я, спинившись:
Очі?..
М о к і й переконливо:
— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам
зараз доведу… Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви
справді українка… (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось:
українці здебільшого високого зросту, стрункі… (Глянув на Улю). А ви хіба не
струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі… (До Улі). Нема гірш,
як коротконога жінка! (У л я неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас
українські, Улю… (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві,
пишноволосі або кучеряві… (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки).
Круглоголові, довгобразі, високо- та широколобі, темноокі, прямоносі, рот
помірний, невеликі вуха… (Подивився на Улю). Як про вас писано…
У л я розтанула:
— Що ви кажете?
А сама непомітно в люстро.
М о к і й
— Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс, себто
короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян — 82,3, в українців 83,2, у білорусів
— 85,1… (Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83,5, у вас — 83,1 — український
індекс.
У л я серйозно:
— Серйозно?
М о к і й
— Науково-серйозно. (З книжки). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще
груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла — 55,04, у росіян —
56,18, у білорусів…
У л я
— А скільки у мене?
Мокій взявся міряти:
— У вас… Гм. (Доторкнувся до грудей). Вибачте… У вас тут теж український
індекс…
У л я вдячно заглянула в книжку:
— Скажіть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиї… і ще одна
є…
М о к і й
— Не дочитав ще… Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все
чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?
У л я
— Вірю.
М о к і й
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улюї
У л я тихо:
— Українізуйте, Моко.
М о к і й, узявши Улю за руку?
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш
культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь!

Про моральну ієрархічну споруду

Яйко Вилка Ілемський 28 травня 2008 о 16:21
Дюрренматт Фрідріх “Грек шукає грекиню”

— Не розумію твоєї прихильності, Жоржетто,— казав він уранці, підводячись із ліжка або ще в ліжку, або ввечері, коли вже всі відвідувачі розходились і він міг біля грубки погріти свої кощаві волохаті ноги,— не розумію твоєї прихильності до пана Архілохоса. Це ж не мужчина, а якийсь плюгавець. Хіба можна все життя нічого не пити, крім молока й мінеральної води!
— Колись і ти нічого іншого не пив,— відповідала Жоржетта низьким голосом, взявшись руками в боки, а якщо була ще в ліжку, то згортала руки на своїх могутніх грудях.
— Згоден, — довгенько подумавши, виголошував Огюст, увесь час розтираючи собі ноги.— Але я не пив, щоб виграти Tour de Suisse, і я виграв, дарма що довелося долати неймовірні перевали, і мало не виграв Tour de France. У таких випадках тверезість цілком виправдана. А пан Архілохос? Йому вже минуло сорок п’ять, а він іще з жодною жінкою не спав.

Останнє засмучувало і мадам Білер. Вона не знаходила переконливих слів, коли Огюст, гріючись біля грубки в своєму костюмі велогонщика або лежачи в ліжку, починав про це розводитися. А втім, не можна було не визнати, що мосьє Арнольф — так вона казала на Архілохоса — має певні принципи. Наприклад, він не курив, а про лайливі слова й мови не могло бути. Жоржетта навіть не уявляла собі Архілохоса в нічній сорочці, а надто голим, настільки він був завжди ретельно вбраний, хоч і дуже бідно.
Його світ був міцний, як фортеця, у своїй уяві він звів високу моральну споруду, де панував лад, а на чолі її стояв сам президент.
— Повірте мені, мадам Білер,— казав Архілохос, шанобливо дивлячись на портрет президента в рамці з едельвейсів, що висів за стойкою понад виставленими пляшками з горілкою та лікерами.— Повірте мені, наш президент — чоловік непитущий, філософ, майже святий. Не курить, не п’є, вже тридцять років, як овдовів, дітей не має. Можете прочитати це в газетах.

…..

Обернімося знову до протилежної від Фаркса стіни — до єпископа. Він посів друге місце в ієрархічному світі пана Архілохоса. То був не католицький єпископ, хоча мадам Білер була по-своєму доброю католичкою, вона йшла до церкви — коли вже так випадало,— щоб гарненько поплакати (так само плакала вона і в кіно); не був він і протестантським єпископом, хоч Огюст Білер (Густі, син Геду Білера), що походив із німецької Швейцарії (Гроссаффолтерн), перший великий майстер велогонок, котрого виставила Швейцарська конфедерація (див. «Спорт» від дев’ятого вересня 1929 року), не визнавав як цвінгліанин ніяких інших єпископів (правда, він і гадки не мав, що був цвінгліанин); а той єпископ стояв на чолі давньо-новопресвітеріан передостанніх християн, досить-таки рідкісної і не дуже зрозумілої секти, яка поширилася з Америки; тепер портрет єпископа висів над дверима, бо Архілохос уперше з’явився перед Жоржеттою, тримаючи під пахвою той портрет.
Це було дев’ять місяців тому. Надворі — яскравий весняний день, вулиця осяяна сонцем, до невеличкого ресторану скоса падають снопи променів, вони ще дужче золотять жовту Огюстову майку та його кощаві ноги, перетворюючи густе волосся на них у мерехтливий серпанок.
— Мадам,— нерішуче сказав тоді Архілохос,— я прийшов до вас, бо побачив у вашій господі президентів портрет. Та ще на самому видному місці, над стойкою. Цей факт мене вельми тішить, бо я — патріот. Між іншим, я шукаю їдальню, де міг би завжди обідати. По-домашньому. І щоб мати постійне місце, найкраще десь у кутку. Я самотній, працюю бухгалтером. Живу порядно, зовсім не п’ю, не курю. І лайки від мене зроду не почуєте.

Тут же вони домовилися за ціну.
— Мадам,— знову сказав він і простяг Жоржетті єпископів портрет, сумно дивлячись на неї крізь невеличкі брудні окуляри.— Мадам, коли ваша ласка, задовольніть моє прохання: повісьте портрет цього давньо-новопресвітеріанського єпископа передостанніх християн. Найкраще — поруч із президентом. Я не можу їсти в приміщенні, де немає цього портрета, саме через те я і пішов із їдальні Армії спасіння, де я досі харчувався. Я щиро шаную єпископа. Це для мене — взірець людини, адже він непитущий і справжній християнин.

…..

Через три тижні Архілохос прийшов із новим портретом — фотокарткою Пті-Пейзана з його власноручним підписом. Пті-Пейзан був власником величезного машинобудівельного концерну. Архілохос сказав, що йому було б приємно, якби Пті-Пейзан теж висів тут. Може, замість Фаркса? Виявилося, що у своїй високій моральній будові світу Архілохос надав власникові машинобудівельного концерну третє місце.
Але Жоржетта заперечила:
— Пті-Пейзан робить кулемети.
— Ну то й що?

Але і з четвертим номером Арнольфові не вдалося порозумітись із Жоржеттою.
— Ви можете повісити цю картину хоча б під Фарксом,— сказав він, простягаючи мадам Білер якусь дешевеньку репродукцію.
— Хто ж це намалював? — спитала Жоржетта, здивовано втупившись у трикутні чотирикутники й покручені кола.
— Пассап.
Виявилося, мосьє Арнольф надзвичайно шанує цього всесвітньовідомого художника, але Жоржетта ніяк не могла добрати, що воно зображено на картині.
— Справжнє життя,— запевняв Архілохос.
— А внизу написано: «Хаос»,— вигукнула Жоржетта, показуючи на правий нижній ріжечок картини.
Архілохос похитав головою.
— Великі митці творять позасвідомо,— пояснив він,— Я певен, що ця картина відтворює справжнє життя.

Та нічого не зарадило, і Архілохоса це настільки боляче вразило, що він три дні обминав ресторан. Нарешті він знову прийшов, і мадам Білер поступово ознайомилась із способом життя мосьє Арнольфа, коли взагалі можна назвати це життям, таке воно було пунктуальне, розплановане й недолуге. До того ж в Архілохоса, в його моральній споруді світу виявилися ще взірці, від номера п’ятого до восьмого включно.

Номером п’ятим став Боб Форстер-Монро, посол Сполучених Штатів, правда, не давньо-новопресвітеріанин передостанніх християн, а лише давньопресвітеріанин передостанніх християн, прикра, але не безнадійна ріжниця, і про неї Архілохос, зовсім не нетерпимий до віросповідання, міг балакати цілісінькими годинами. (Серед інших релігій він рішуче відхиляв тільки новопресвітеріанство передостанніх християн).
Номером шостим був метр Дютур.
Номером сьомим — Еркюль Вагнер, ректор університету.
Колись метр Дютур боронив на суді убивцю-садиста, котрому згодом відтяли голову. То був помічник давньо-новопресвітеріанського проповідника (то тіло збезчестило душу проповідникового помічника, душа його була безневинна, незаплямована і врятована); а ректор університету якось відвідав студентський гуртожиток передостанніх християн і упродовж п’яти хвилин розмовляв із другим номером (єпископом).
Номером восьмим став Бібі Архілохос, рідний брат, напрочуд добра людина, як підкреслював Арнольф, але безробітний, що дивувало Жоржетту, адже завдяки Пті-Пейзанові всі люди були більш-менш влаштовані.

Про поетів

Яйко Вилка Ілемський 2 вересня 2008 о 20:23
Володимир Сосюра “Третя рота”

Розкажу ще про один літературно-мордобійний випадок.
Це було в кімнаті редакції «Червоний шлях», що містилась у будинку ВУЦВИК’у з
боку Спартаківського провулку.
Я зайшов за гонораром до редакції, але гонорару не видавали, а перед тим я
отруївся бананами і зі мною було, як при холері. Це — психологічна підготовка.
Ну і ще, я купив хутряну доху, яка теж — елемент психологічної підготовки.
В редакції були Іван Дніпровський 9, Панч, Тичина, Наталія Забіла і її другий
чоловік, поет Шмигельський 10.
Тоді вийшла нова збірка поезій Поліщука «Громохкий слід».
Забіла і Шмигельський були в захопленні од «Громохкого сліду» і казали, що
книжка геніальна.
Я сказав, що вона геніально видана, але всередині в неї г…
Шмигельський і Забіла напались на мене, що я нічого не розумію в поезії і т.
і[н].
Я сказав, що їх інтелігентська думка для народу не характерна.
Тоді Забіла:
— Если ты хочешь знать, так в партии тебя держат потому, что ты поэт, а так тебя
давно уже надо вышвырнуть из партии.
Я не знав, що вона була вагітна на третьому місяці, і крикнув:
— Ах, ты, беспартийная идиотка!
Тоді вона, як розлючена кішка, кинулася на мене і почала бити по обличчі. А її
чоловік, Шмигельський, замість схотіти Наталю за руки, схопив за руки мене, щоб
дати їй набитись.
У боротьбі одірвався рукав моєї новенької дохи.
Ви уявляєте?
Отруївся бананами, не дають гонорару, та ще й б’ють по морді.
Хоч, признаюся, мені не так боліло, як було приємно, що мене б’є людина, в яку я
ще був і тоді закоханий.
Але при чому її чоловік?
Коли Наталія набилася, вона, вся червона і захекана, вибігла з кімнати.
Тоді Дніпровський, як прекрасний психолог, спокійно підійшов до дверей і
защіпнув їх на гачок. Наче він знав. що буде далі.
А Шмигельськпй дивиться на мене й сміється.
Я з словами «муж и жена — одна сатана» підійшов до нього та як чесону його в
обличчя з правого боку…
А він мене як свиснув, та так, що я полетів на стіл, єтіл на стілець, а стілець
на Тичину, який присів у кутку, закрив лице руками, але лукаво і спостережливо
дивиться крізь розтулені пальці…
Я подумав: «Прямая линия самая короткая», — і почав бити Шмигельського прямим
ударом у вилицю коло правого ока. Тільки це робилося швидше, ніж я пишу.
Шмигельський так більше і не міг влучити мене своїм залізним кулаком.
Такий я був швидкий і сердитий.
Словом, од моїх прямих ударів, і все в одну точку, правою рукою Антона одкидало
на шафу, а шафа його кидала на мене, і я став відчувати, що б’ю не в обличчя, а
в мокру і слизьку подушку, що росла і пухла на моїх очах.
Антон уже почав безвольно схиляти голову, але в цей момент хтось гарячкове і
швидко постукав у двері.
Вбігає Йогансен.
— Що? Сосюру б’ють?
— Ні, — сказали йому, — навпаки…
Але я через те, що мені не дали добитися, сів на канапу і розплакався.
Де взявся Хвильовий, гладить мене по голові й примовляє:
— Не плач, Володю, не плач! Панч сказав:
— А ти, Володю, пішов не по своїй спеціальності. Тобі б треба було бути
боксером.
Другого дня в коридорі тієї ж редакції Шмигельський мені сказав:
— А ти, Володю, здорово б’єшся. У мене й досі голова гуде…
Чи воно в мені щось первісне, глибоко приховане, і вибухає, коли я дуже
розсердюсь і, особливо, коли я правий? Де тоді беруться й сили. Я наче дивлюсь
на себе збоку і сам дивуюсь собі, захоплююсь собою.
Так буває під час натхнення, коли після того, як напишеш, сам не віриш, що це ти
написав.
Так що повернуся ще до одного мордобою, про який забув згадати.
Ви мені пробачте, любі читачі! Пишу я це не для того, щоб радити вам
розв’язувати всі суперечки кулаками, але справа зараз йде про хуліганів, яких я
ненавидів і ненавиджу всіма силами своєї душі.

Про художників 🙂

Яйко Вилка Ілемський 17 лютого 2009 о 23:47
Дюрренматт Фрідріх “Грек шукає грекиню”

І хоч як гризло його сумління, він поклав неодмінно обідати в «Рітці», звісно, без вина, замовив столик і, пойнятий радістю чекання, подався на виставку картин Пассапа, яку випадково виявив просто навпроти «Рітца» у салоні Наделера; через велику кількість відвідувачів салон був відчинений і ввечері. Тут виставили й останні Пассапові картини (кути в шістдесят градусів, еліпси й параболи). Архілохос із захватом, майже молитовно милувався ними, блукаючи із своїми квітами (білі троянди) по ясних залах разом із американцями, журналістами й художниками. Та зненацька він аж сторопів перед картиною, написаною синім кобальтом і вохрою, на полотні, власне, нічого не було, крім двох еліпсів та однієї параболи. Спаленівши по самі вуха, він вражено втупився в картину, нервово стискаючи в руці квіти, тоді нараз кинувся звідти тікати, гнаний панічним жахом, піт лив з нього ливцем, а водночас наче морозом сипонуло йому за шкіру; він ускочив в якесь таксі, але перед тим все ж таки спитав адресу художника в пана Наделера, той саме стояв у чорному смокінгу біля каси, усміхався і тер собі руки.

То було чимале горище, чимось схоже на критий тік, угорі — нагромадження дерев’яних бантин, під ногами — нерівна підлога. Скрізь стояли негритянські дерев’яні божки, стоси картин, порожні рами, скульптури (дивовижні дротяні каркаси), над розжареною залізною грубкою підіймався довжелезний, примхливо вигнутий димар, на підлозі валялися пляшки з-під вина й віскі, порожні тюбики, миски з фарбами, пензлі, скрізь лазили коти, купи книжок громадилися на стільцях або лежали розкидані на підлозі. Посередині стояв Пассап у халаті, що колись, мабуть, був білий, а тепер геть заляпаний фарбами. Пассап малював на полотні якісь параболи та еліпси, кружляючи навколо мольберта, а перед ним біля грубки на хиткому стільці сиділа, заклавши руки за голову, гладка дівка з довгими білявими косами, гола-голісінька. Член Всесвітньої церковної ради скам’янів (адже він уперше в житті бачив голу жінку) і ледве зважувався дихати.
— Ви хто такий? — спитав Пассап.
Архілохос назвався, трохи здивований цим питанням, адже в неділю художник перший привітався до нього.
— Що вам треба?
— Ви намалювали мою наречену Хлою зовсім без одягу,— пробелькотів грек. .
— Ви маєте на увазі картину «Венера, одинадцятого липня», висить у салоні Наделера?
— Саме її.
:— Одягайся,— звелів Пассап натурниці, та щезла за ширмою, а художник узявся довго й уважно розглядати Архілохооа, тримаючи в зубах люльку, дим від неї підіймався вгору, аж до дерев’яного склепіння.— Ну то й що?

— Добродію,— гідно почав Архілохос,— я шанувальник вашого таланту, стежу за вашими творчими успіхами із щирим захватом, ви навіть стали номером четвертим у моєму світопорядку.
— Який ще світопорядок? Що за безглуздя? — спитав Пассап, накладаючи на палітру нові купи фарб (синій кобальт та вохру).
— Я склав список найгідніших представників нашого часу, список, так би мовити, моральних взірців.
— І що з того?
— Добродію, не зважаючи на весь мій захват, на всю пошану до вас, я змушений просити у вас пояснення. Адже не кожного дня трапляється, що наречений бачить свою наречену на картині в образі Венери, зовсім голою. Навіть якщо ми маємо до діла з абстрактним живописом, однаково людина, яка здатна тонко відчувати, зрозуміє основне.
— Безперечно,— підтвердив Пассап,— але мої критики на це не здатні.
Він і далі пильно роздивлявся Архілохоса, підійшов до нього ближче, обмацав його, немов конячку, відступив трохи назад і примружився.
— Роздягайтесь! — раптом наказав він, налив собі склянку віскі, вихилив її й натоптав тютюном люльку.
— Але…— спробував був заперечити Арнольф.
— Ніяких «але»! — загримів Пассап і так люто глянув невеличкими чорними колючими очима на Архілохоса, що того аж заціпило.— Я хочу намалювати вас у подобі Арея.
— Якого Арея?
— Бога війни в давній Греції,— пояснив Пассап.— Скільки років я шукав потрібного натурника, до пари моїй Венері. І тепер знайшов: це ви. Типовий тиран, який обожнює гуркіт війни, недолюдок, що купається у крові. Ви грек?
— Авжеж, тільки…
— Ось бачите!
— Пане Пассап,— нарешті здобувся на слово Архілохос,— ви помиляєтесь. Я зовсім не тиран, не недолюдок, я не купаюся в крові, не обожнюю гуркоту війни. Я — чоловік миролюбний, член Всесвітньої церковної ради давньо-новопресвітеріанської церкви, зовсім непитущий, ніколи не курю. До того ж я вегетаріанець.
— Пусте! — сказав Пассап.— А хто ви такий?
— Я генеральний директор відділу атомних гармат і…
— Чудово! — урвав його Пассап.— Таки справді бог війни. І тиран. Просто ви ще не спромоглися розірвати пута, ще не виявили себе як слід. Ви — природжений гульвіса і еротоман, ви найкращий Арей, якого я міг собі уявити. Хутчій роздягайтесь! Я повинен малювати, а не базікати з вами.
— Я не роздягатимусь, поки тут ця панночка, котру ви щойно малювали,— затявся Архілохос.
— Катай звідси, Катрін. Він соромиться,— крикнув художник.— До завтра, пампушко!
Гладка дівка з білявими косами, вже вбрана, попрощалась й розчинила двері. А за ними стояв Наделер. Він тремтів з холоду і мало не задубів.
— Я протестую! — вигукнув власник салону хрипким голосом.— Я протестую, пане Пассап, адже ми домовились…
— Забирайтеся до дідька лисого!
— Я тремчу з холоду,— розпачливо кричав власник салону.— Ми з вами домовились…
— Тремтіть собі, як хочете.
Натурниця зачинила за собою двері, чути було, як вона спускається сходами.
— А ви й досі в штанях? — сердито спитав Архілохоса художник.
— Даруйте,— сказав генеральний директор, роздягаючись.— І сорочку теж скидати?
— Скидайте все.
— А куди квіти покласти? Вони для моєї нареченої.
— Киньте їх на підлогу.
Член Всесвітньої художньої ради старанно склав свій одяг, спершу витрусивши з нього пилюку (а її набралося чимало, поки він долав сходи), і тепер стояв голий.
Він замерзав.
— Присуньте стілець до грубки.
— Але…
— Станьте на стілець і приберіть позу боксера, руки зігніть під кутом у шістдесят градусів,— командував Пассап.— Саме таким я завжди уявляв собі бога війни.
Архілохос слухняно виліз на стілець, дарма що той дуже хитався.
— Страх який ви гладкий,— роздратовано бубонів художник, знову хильнувши віскі,— це мені до вподоби тільки в жінок, і то не в кожної. Та жир ми зріжемо. Головне — це довбешка і груди. Добре, що у вас на грудях багато волосся, це надає войовничості. Стегна теж непогані. Зніміть окуляри, вони псують мені все враження.
І Пассап заходився малювати — виводити кути у шістдесят градусів, еліпси й параболи.

далі буде…

Advertisements

Written by bunyk

Лютий 14, 2010 at 00:38

Оприлюднено в Нещоденник

Tagged with , ,

Відповідей: 9

Subscribe to comments with RSS.

  1. гггггг )))))

    Я також колись видалився з контакту. Два рази ПОВНІСТЮ очищав всю інфу про себе. Щасти тобі у твоїх починаннях ))))

    Хоча ось ти кажеш є кращі способи спілкування. Але чи існують кращі способи зв”язку з людиною? Не спілкування. Як, наприклад, ти з Аврелієм зв”яжешся простіше, ніж через вконтакт? В аську він рідко заходить, IRL він не дуже любить зустрічатись, телефон його мало хто знає. Такшо, вКонтакт, в певному смислі, – унікальний метод зв”язку.

    danbst

    Лютий 14, 2010 at 02:28

    • Ґмейл пам’ятає всіх з ким ти коли-небудь листувався. А людей з електронною поштою однозначно більше ніж в контакті.

      bunyk

      Лютий 14, 2010 at 03:21

      • не факт. Є люди, які майже ніколи не перевіряють пошту. (наприклад, я)

        danbst

        Лютий 14, 2010 at 11:23

    • Ну, з тобю я ж не листуюсь.

      А от мій науковий керівник нічого крім скайпу не визнає. Пошту не читав вже напевне місяців зо три.

      bunyk

      Лютий 14, 2010 at 17:24

  2. Ой забув ще написати. Вконтакт – величезний архів безкоштовної музики! В усякому разі, я не знаю легших способів знайти (і викачати) пісню, ніж з вконтакту.

    danbst

    Лютий 14, 2010 at 19:50

  3. […] інтернету. Забийте на контакт. Це важко, та можливо. В мене вийшло. Чим контакт поганий? Та тим, що не призначений для […]

  4. А я в контакті ніколи й не реєструвався, спочатку відкладав, а потім побачив у що він перетворився…

    vlad

    Жовтень 2, 2010 at 18:41

  5. Це не відгук. Хоча саме він. Я учора теж “повернулась” до “Грека”, аби перечитати про світобудову Архілохоса. І сцену з художником, правда, починаючи з підйому сходами з єврейчиком. Дивне відчуття дивного співпадіння. …”А жир ми зріжемо”.

    Валентина

    Січень 12, 2012 at 21:12

    • Ваш відгук прямо як ті картини. Треба добре подумати перш ніж зрозуміти що означає. Довелось навіть перечитати оті цитати.

      І от щоразу як читаю про Архілохоса хочеться й собі скласти моральну ієрархічну споруду. А потім все відкладаю і забуваю. 🙂

      bunyk

      Січень 12, 2012 at 23:07


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: