Блоґ одного кібера

Історія хвороби контуженого інформаційним вибухом

Клуб Технічного Моделювання Залізниці

with 6 comments

(Одного разу мені в руки попав класний електронний текст. Там дуже цікаво розповідалося про історію розвитку комп’ютерів і програмування. Також книжка розповідає про справжній зміст слова хакер. Всім хто думає що вони хакери раджу прочитати. А ще той текст передавав щось, що я б назвав хакерським духом. Він мені так сподобався, що я навіть знайшов оригінал. (Перші два розділи є на Проекті Гутенберг). Тепер я зробив свій переклад. Тепер коли пройшов деякий час спробую відредагувати переклад, для кращого сприйняття. Приємного читання. Перекладач.)

Обкладинка хакерів

Обкладинка хакерів

Частина перша – Істинні хакери

Кембрідж: П’ятдесяті і шістдесяті

Розділ 1
Клуб Технічного Моделювання Залізниці

Чому Пітер Самсон блукав по 26 корпусу посеред ночі? Він і сам точно не знав. Деякі речі не можна пояснити. Якщо б ви були схожі на людей з якими Пітер Самсон ще познайомиться і подружиться, будучи першокурсником Масачуссетського Технологічного Інституту, зимою 1958-59 навчального року, вам не потрібно було б пояснень. Мандрувати лабіринтом лабораторій і підсобок, шукаючи секрети телефонної комутації в машинних залах, відслідковуючи шляхи проводів і реле в підземному потоці тунелів… для декого це було звичайною поведінкою. Не потрібно було шукати виправдань, коли стоячи перед закритими дверми, за якими чутно нестерпно інтригуючий шум, хочеться відкрити двері, і зайти туди куди не просять. А потім, коли нема нікого, хто б забороняв підходити до тої штуки, яка робить такий цікавий шум, доторкнутися машини, поклацати переключателями, дослідити її реакцію, випадково відкрутити шуруп, зняти панель, похитати якісь діоди, і ущипнути кілька контактів. Пітер Самсон і його друзі виросли з оригінальним відношенням до світу. Для них речі мали значення тільки якщо зрозуміло як вони працюють. І як можна пройти мимо не розібравшись в їх роботі власноруч?

26 Корпус

26 Корпус

В підвалі 26 корпусу Самсон з друзями знайшли кімнату ЕОМ. Корпус 26 був довгою спорудою з сталі і скла, одним з найновіших будинків МТІ. Він контрастував з старішими спорудами, класичної архітекрути, які виходили на Массачусетське Авеню. В підвалі цього будинку, знаходилась вільна від персоналу кімната ЕОМ. (Electronic Accounting Machinery пер.). Кімната яка містила машини, які працювали майже як комп’ютери.

(Тут і далі під ЕОМ мається на увазі Electronic Accounting Machinery, а не комп’ютер. В українській мові немає відповідного терміну, тому я вирішив взяти цей. ЕОМ це щось типу http://www.columbia.edu/acis/history/407.html пер.).

Не так багато людей в 1959 навіть бачили комп’ютер, не те що торкалися. Самсон був жилавим, кучерявим рудим хлопцем. Він розтягував голосні, так, що здавалося ніби він обдумує всі можливі значення твердження на півслові. Пітер бачив комп’ютери під час своїх візитів до МТІ з його міста Лоуел, штату Массачусетс, менш ніж за тридцять миль від кампусу. Це зробило його „Кембріджським волоцюгою” – одним з багатьох схибнутих на науці старшокласників штату, яких притягувало, ніби магнітом, до Кембріджського кампусу. Він навіть спробував збудувати свій власний комп’ютер з списаних частин старих пінбольних автоматів: це було найкращим джерелом логічних елементів, яке він міг знайти.

ЛОГІЧНІ ЕЛЕМЕНТИ: термін, який був квінтесенцією всього, що притягувало Пітера Самсона, сина майстра з ремонту фабричного устаткування, до електроніки. Коли ростеш з ненаситною допитливістю до будови речей, насолода яку знаходиш відкриваючи щось таке ж елегантне як логіка електричних кіл, де всі з’єднання мають замкнути свої кола, насправді хвилююча. Пітер Самсон, який рано оцінив математичну простоту цих речей, міг згадати перегляд телевізійного шоу на Бостонському громадському телеканалі (WGBH). Шоу показувало вступ в елементи програмування комп’ютера на машинній мові. Це запалило уяву юнака: для Пітера Самсона, комп’ютер був подібним до лампи Аладіна – тільки потри, і виконаються всі твої бажання. Тому він старався дізнатись більше про галузь, збудувати свої машини, брав участь в конкурсах наукових проектів, олімпіадах, і помандрував до місця, до якого прагнули всі люди його типу: до МТІ. Це було містилище найздібніших з тих чудних старшокласників, з величезними окулярами, і недорозвиненими грудними клітками, які вражали вчителів математики, і провалювали залік з фізкультури, які мріяли не про успіх на дискотеках, а про участь в фіналі наукового ярмарку General Electric. МТІ, де він блукав коридорами в другій ночі, шукаючи щось цікаве, і де він справді відкрив щось що допоможе йому глибоко зосередитись на новій формі творчості, новому стилі життя, й поставить його в авангарді суспільства, передбаченого тільки купкою фантастів посередньої репутації. Він відкриє комп’ютер з яким можна погратися.

Кімната ЕОМ, на яку наткнувся Самсон, була заповнена великими перфорувальними машинами розміром як широка шафа картотеки. Ніхто їх не охороняв: штат працював тільки вдень, коли обрана група яка добилась офіційного дозволу, передавала довгі карти операторам. Оператори потім використають ці карти, щоб пробити в них дірки, записавши туди дані, які хотіли „обрані”. Дірка в карті представляла інструкцію комп’ютеру, яка казала записати кудись шматок даних, чи виконати операцію з даними. Купка таких карт складала програму. Картки передавалися наверх, іншому оператору. Оператор засував їх в зчитувач, який зафіксовував місця з дірками і передавав цю інформацію IBM 704 – комп’ютеру на першому поверсі 26 корпусу. Незграбному Гіганту.

IBM 704

IBM 704

IBM 704 коштував кілька мільйонів доларів, займав цілу кімнату, потребував постійної уваги від професійних операторів, і вимагав спеціального охолодження, щоб вакуумні лампи не перегрілися до руйнівних температур. Коли повітряне охолодження ламалось (а це траплялося досить часто), то звучав гучний гонг, і три інженери вискакували з сусіднього бюро, щоб несамовито зірвати з машини панелі, до того як розплавляться її нутрощі. Всі ці люди, обов’язком була перфорація карт, вставляння їх в зчитувачі, і натискання кнопок та переключателів на машині, були неофіційно названі духовенством, а всі хто були достатньо привілейовані, щоб давати дані найбільш священним жерцям були офіційними послідовниками. Це був майже ритуальний обмін:

ПОСЛІДОВНИК: О Машина! Чи приймеш ти мою жертву інформації щоб ти могла виконати мою програму, і можливо дати мені результат?

ЖРЕЦЬ (від імені машини): Ми спробуємо. Ми нічого не обіцяємо.

Як правило, навіть найбільш привілегійованим з послідовників не давали прямого доступу до машини, і вони не мали змоги годинами, часом днями, бачити результат проковтування машиною їх „пакету” карт.

Самсон знав про це, і звісно, це його страшенно дратувало. Він хотів дістатися до тієї чортової машини. Для чого ж ще жити?

Чого Самсон не знав, і був радий виявити – те що кімната ЕОМ мала особливу перфорувальну машину, названу 407. Вона не тільки могла пробивати карти, але й сортувати їх, та робити їх роздруківки. Ніхто не охороняв ці машини, які певною мірою були комп’ютерами. Звісно, їх використання не було одним задоволенням: вони потребувала підключення того що називалось комутаційною дошкою, пластиковим квадратом з купою дірок в ньому. Якщо ви вставите сотні проводів в дірки в певному порядку, ви отримаєте, щось що виглядає як гніздо щура, але підійде цій електромеханічній машині, і змінить її функціональність. Вона стане робити те що ви хочете щоб вона робила.

IBM 407

IBM 407

Програмування ЕОМ було заняттям, що Пітер Самсон почав робити, поруч з кількома друзями, без будь-чийого дозволу. Його друзі були зі студентської організації, яка особливо цікавилась моделюванням залізниці. Це була одна з перших хакерських витівок Клубу Технічного Моделювання Залізниці, або КТМЗ. Це був ненавмисний, бездумний крок в науково-фантастичне майбутнє. Що було типово, дивні субкультури досягали успіху тільки завдяки власним зусиллям, і росли до видатного становища в андеграунді. Хакери розвивалися щоб стати культурою, яка буде нахабною, неофіційною душею комп’ютерного світу.

* * *

Пітер Самсон був членом Клубу Технічного Моделювання Залізниці з першого тижня навчання в МТІ, восени 1958. Першою подією, на якій були присутні новачки МТІ, була традиційна привітальна лекція, така сама яку могли пригадати всі студенти МТІ. ПОДИВІТЬСЯ НА ТОГО ХТО СИДИТЬ ЗЛІВА… ПОДИВІТЬСЯ НА ТОГО ХТО СИДИТЬ СПРАВА… ОДИН З ВАС ТРЬОХ НЕ ЗАКІНЧИТЬ ІНСТИТУТ. Метою промови було створити в горлі першокурсника неприємне відчуття, яке сигналізувало про нечуваний страх. Все життя ці новачки були майже вільні від академічного тиску. Це звільнення було здобуте завдяки їх винятковості, і талантам. Тепер кожен з них мав сусіда зліва і справа, які були такі ж розумні. Можливо навіть розумніші.

Але для деяких студентів, це взагалі не було викликом. Ці юнаки сприймали одногрупників дружньо — можливо, вони нададуть підтримку в захопливому пошуку інформації про те як збудовані речі, і як потім ними оволодіти? Вже є достатньо перешкод навчанню, чому потрібно турбуватись тупими речами на зразок червононосих викладачів і боротьбою за наукові ступені? Для студентів на зразок Пітера Самсона, пошук значив щось більше ніж наукова ступінь.

Іноді після лекції проходила виставка для першокурсників. Всі організації кампусу – групи за інтересами, братства, і тому подібне, встановлювали палатки в великому спортзалі, щоб спробувати набрати нових учасників. Групою біля якої затримався Пітер, був Клуб Технічного Моделювання Залізниці. Його членами були, світлоокі, коротко підстрижені старшокурсники які говорили з конвульсивними модуляціями, через поспішність в вимовлянні слів. Були дуже горді за ефектний вигляд своїх ширококолійних поїздів, які зберігалися в постійній кімнаті клубу в 20 корпусі. Пітер Самсон довго захоплювався поїздами, особливо метро. Тому він пішов на екскурсію до корпусу, тимчасової споруди збудованої впродовж Другої Світової війни. Коридори були схожими на печери, і навіть незважаючи на те, що кімната клубу була на другому поверсі, вона була сира, тьмяно освітлена, і давала відчуття підвалу.

20 Корпус

20 Корпус

В кімнаті знаходився великий макет залізниці. Він майже заповнив кімнату, і якщо ви стояли в маленькій контрольній зоні, названій „Виїмка”, ви могли бачити маленьке місто, невелику індустріальну зону, крихітну тролейбусну лінію, гору з пап’є-маше, і звичайно багато поїздів та колій. Поїзди були ретельно змодельовані щоб відповідати своїм повнорозмірним двійникам, і пихкали вздовж вигинів і поворотів колії, як поїзди на картинках дитячих книжок.

Поїзди КТМЗ

Поїзди КТМЗ

А потім Пітер Самсон глянув під дошки, що підтримували макет. Це захопило йому дух. Під макетом була масивна матриця з проводів, реле, і комутаторів, про роботу з якою Пітер навіть ніколи не мріяв. Тут були чіткі впорядковані лінії переключателів, правильні ряди тьмяних бронзових реле, і довгі, хаотичні клубки червоних, синіх, і жовтих проводів – звитих і закручених, як розфарбована всіма кольорами зачіска Ейнштейна. Це була страшенно складна система, і Пітер Самсон поклявся вияснити як вона працює.

Клуб Технічного Моделювання Залізниці нагороджував своїх членів ключем до кімнати клубу, після відпрацювання сорока годин на моделі. Виставка для першокурсників була в п’ятницю. В понеділок, Пітер Самсон вже мав свій ключ.

* * *

В КТМЗ було два відділи. Деяким членам подобалось проводити час конструюючи і розфарбовуючи моделі справжніх поїздів з історичною чи естетичною цінністю, або створювати реалістичні декорації для макету. Це був контингент ножа і пензля. Вони виписували залізничні журнали, і організовувати подорожі до старовинних залізничних ліній. Інший відділ складався з підкомітету Сигналів і Живлення і більше турбувався про те, що відбувається під макетом. Це було ніби співпраця між Рубом Голдбергом, і Вернером Фон Брауном. Щось постійно вдосконалювалося, виправлялося, покращувалося, і іноді „грюнкалось” – на клубному жаргоні це означало „прийшов капець”. Люди з Сигналів і Живлення були одержимі способом роботи Системи, її зростаючою складністю, питанням як будь-які зміни які ви робите торкнуться інших частин, і як ви можете оптимально скласти взаємозв’язок між частинами.

КТМЗ за роботою

КТМЗ за роботою

Багато деталей для Системи було пожертвувано планом підтримки коледжів від Western Electric, прямо з телефонної компанії. Факультетський радник клубу також співпрацював з телефонною системою кампусу, і дбав про те, щоб складне телефонне обладнання було доступне для моделістів залізниці. Використовуючи те обладнання як відправну точку, „залізничники” придумали схему, яка дозволяла кільком людям керувати поїздами одночасно, навіть, якщо поїзди були на різних частинах однієї колії. Використовуючи диски набору номера, „інженери” КТМЗ могли вибирати який блок колії вони хочуть контролювати, і поїзд який там знаходиться. Це було зроблено з використанням кількох типів реле телефонної компанії, включно з координатними шукачами, і кроковими переключателями. Прилади дозволяли буквально чути, як сигнал передається з одного блоку на інший, з таємничим звуком: „клац! – клац! – клац!”.

Цю надзвичайно майстерну схему придумала група Сигналів і Живлення. В ній притаїлася невгамовна цікавість яка змушувала їх ритися навколо споруд кампусу в пошуках способів добратися до комп’ютерів. Вони були вічними послідовниками Практичного Імперативу. Головою Сигналів і Живлення був старшокурсник на ім’я Боб Сандерс, з червонуватими, опуклими рисами обличчя, заразним сміхом, і талантом орудувати технікою. Дитиною, в Чикаго, він побудував високочастотний трансформатор для шкільного проекту. Це була майже двохметрова котушка Тесла, щось, придумане винахідником в 1800тих, що мало посилати гігантські хвилі електричної енергії. Сандерс казав, що його котушка погасила телевізійний прийом, в цілому кварталі. Іншою особою яка була в СіЖ був Алан Коток, повний, з запалим підборіддям і товстими оправами окулярів, одногрупник Самсона з Нью-Джерсі. Його родина могла пригадати випадок, коли в три роки, він з допомогою відкрутки виламував зі стіни резетку, і видобував з неї шиплячий фонтан іскор. Коли йому було шість він складав саморобні лампи. В старшій школі він якось пішов на екскурсію в Mobil Research Lab в сусідній Хеддонфілд, і побачив свій перший комп’ютер. Захоплення цим досвідом допомогло йому вирішити вступити в МТІ. В перший ж рік свого навчання, він здобув репутацію одного з найздібніших людей СіЖ.

Люди з СіЖ були одними з тих, хто проводив суботи їздячи на звалище Елі Хеффрона, в Сомервіллі, випрошуючи деталі, тими, хто проводив години лежачи спинами на маленьких дошках з коліщатами, названих „банкі”, щоб забратися під тісні місця системи комутації, хто б працював всю ніч над створенням несанкціонованого з’єднання між телефоном КТМЗ і східним кампусом. Технологія була їхнім ігровим майданчиком.

Основні члени зависали в клубі годинами, постійно вдосконалюючи Систему, сперечаючись про те, що може бути зроблено наступним, розвиваючи свій жаргон, абсолютно незрозумілий для сторонньої людини, яка могла наткнутися на цих юних фанатиків, з їхніми короткими сорочками в кліточку, олівцями в кишенях, робочими бавовняними штанами, і завжди з банкою Кока-коли під рукою. (КТМЗ купили власний автомат для продажу Кока-коли, за вражаючу суму у 165$, і при націнці в п’ять центів за банку, витрати окупилися за три місяці. Щоб посприяти продажам, Сандерс побудував машину для розміну монет, яка потім використовувалась ще десяток років. ) Коли обладнання не працювало, воно було „лузінг”, коли щось знищувалося воно „мангалось” (“munged” (Mash Until No Good) (чавилось до нікчемності) пер.). Два столи в кутку кімнати називались не офісом, а „офірісом” (прохід пер.). Той хто наполягав на вивченні предметів був „зубрилом” (“tool” пер.), сміття називалося „крафтом”, а проект початий, чи виріб збудований, не з певною конструктивною ціллю, а для якогось надприроднього задоволення від самого процесу називався „хаком”.

Останній термін міг бути запозичений з давнього сленгу МТІ – слово „хак” довго використовувалось для старанно розроблених університетських витівок, які студенти МТІ регулярно здійснювали. Наприклад, такі як покривання світловідбиваючою фольгою куполу який височів над кампусом. Але коли це слово вживали члени КТМЗ воно звучало серйозно і з повагою. Коли хтось міг назвати вправне з’єднання між реле „справжній хак”, це могли зрозуміти, і кваліфікувати як хак, якщо вчинок був насичений новизною, стилем, і технічною віртуозністю. Навіть якщо хтось зневажливо казав, що він „хаканув Систему” ( „хакінг” в англійській мові означає обтесувати колоди, доволі грубу роботу), мистецтво з яким це було зроблено визнавалось достойним.

Найпродуктивніші люди що працювали на Сигнали і Живлення називали себе хакерами з гордістю. В межах клубної кімнати двадцятого корпусу, і в „зубрильній кімнаті” (“Tool Room” пер.) (де проходили деякі навчальні і багато засідань технічного роду), вони в односторонньому порядку надали собі героїчних ознак з ісландських легенд. Так Пітер Самсон уявляв себе і своїх друзів у вірші в стилі Карла Сандберга ( Американський поет, продовжувач традиції Уолта Вітмена. В його віршах відсутній ритм і рима, але тим не менш він дістав Пулітцерівську премію :). пер.):

Надавач Виключателів для світу,
Плавкий Тестер, Творець Маршрутів,
Музикант Залізної дороги і Системний Вдосконалений Маніпулятор;
Немитий, патлатий, зарослий,
Машина Точкової Функції Лінійно Спрощеної:
Вони кажуть мені що ти кльова, і я їм вірю, бо я бачив
твої нафарбовані лампи під прозорими принадами системного охолодження…

(далі я перекладати не буду, бо слабо розбираюся в поезії, і таку поезію, читати не можу, та й зовсім не впевнений в точності перекладу. Для цінителів краще дам оригінал. пер.)

Switch Thrower for the World,
Fuze Tester, Maker of Routes,
Player with the Railroads and the System’s Advance Chopper;
Grungy, hairy, sprawling,
Machine of the Point-Function Line-o-lite:
They tell me you are wicked and I believe them; for I have seen
your painted light bulbs under the lucite luring
the system coolies . . .
Under the tower, dust all over the place, hacking with bifur-
cated springs . . .
Hacking even as an ignorant freshman acts who has never lost
occupancy and has dropped out
Hacking the M-Boards, for under its locks are the switches, and
under its control the advance around the layout,
Hacking!
Hacking the grungy, hairy, sprawling hacks of youth; uncabled,
frying diodes, proud to be Switch-thrower, Fuze-
tester, Maker of Routes, Player with Railroads,
and Advance Chopper to the System.

Коли тільки могли, Самсон і компанія прослизали до кімнати ЕОМ з своїми комутаційними дошками, стараючись використати машину для моделювання послідовності переключень під макетом. Що було навіть важливіше, вони визначали можливості електромеханічного рахівника, доводячи його до межі спроможностей.

Весною 1959 в МТІ відкрили новий курс. Це був перший курс програмування комп’ютера, який могли обрати першокурсники. Викладачем був стриманий чоловік з безладною копицею волосся на голові, і такою ж буйною бородою – Джон МакКартні. Магістр математики, МакКартні був класичним розсіяним професором: рясніли історії про його звичку раптово відповідати на запитання через кілька годин, а іноді і днів після того, як воно було задане. Він міг підійти до вас в коридорі, і без привітання почати говорити з чіткою дикцією робота, так ніби пауза в вашій розмові тривала секунду, а не цілий тиждень. Швидше за все, його запізніла відповідь була абсолютно правильною і вичерпною.

Джон МакКартні

Джон МакКартні

МакКартні був одним з тих кількох людей, які працювали в зовсім новій області наукових досліджень комп’ютерів. Мінлива і суперечлива природа його галузі досліджень була очевидною з гордого імені, яким МакКартні обдарував її: Штучний Інтелект. Ця людина справді думала що комп’ютери можуть бути РОЗУМНІ. Навіть в такому передовому місці як МТІ, більшість людей вважали цю думку безглуздою. Вони вважали комп’ютери корисними, інколи абсурдно дорогими, інструментами для перемелювання гігантських обчислень і конструювання систем протиракетної оборони (найбільший комп’ютер МТІ Whirlwind, працював над системою раннього попередження SAGE), проте глузували з думки про те, що комп’ютери також можна вивчати. Computer Science (а-ля Інформатика пер.) офіційно не існувало в МТІ в п’ятдесятих. МакКартні і його колеги, працювали на факультеті Електротехніки ( Electrical Engineering пер.). Факультет запропонував курс №641, який Коток, Самсон, і кілька інших членів КТМЗ обрали тієї весни.

МакКартні почав величезний проект на IBM 704 – Незграбному Гіганті, який мав навчити комп’ютера вмінню грати шахмати. Для критиків перспективної галузі Штучного Інтелекту, це був один з прикладів впертого оптимізму людей на зразок МакКартні. Але МакКартні мав своє бачення можливостей комп’ютерів, і гра в шахи мала бути тільки початком.

Коток, Самсон і інші керувалися тягою до всяких прикольних штуковин, а не далекоглядністю. Вони хотіли дізнатися як працюють ці чортові машини, і хоча нова мова програмування Лісп, про яку МакКартні розказував на лекціях була цікавою, але вона не йшла ні в яке порівняння з актом програмування, або тим фантастичним моментом, коли ти отримуєш роздруківку від Духовенства – слово з самого джерела! – і потім можеш проводити години міркуючи над результатами програми, шукаючи причини помилок, і шляхи виправлення. Хакери КТМЗ шукали шляхи щоб ввійти в ближчий контакт з IBM 704, яка згодом була замінена новішою моделлю названою 709. Тусуючись в комп’ютерному центрі вдосвіта, і знайомлячись з духовенством, вишкрябуючи і висмикуючи потрібну кількість часу, людям на зразок Котока з часом дозволяли натиснути кілька кнопок на машині, і спостерігати як вона у відповідь підморгує лампочками.

В машин IBM, які старанно вивчалися деякими старшими особами з МТІ, з доступом до 704 і друзями серед духовенства, були свої секрети. Дивовижно, але кілька з цих людей, випускників, які працювали з МакКартні навіть написали програму, яка використовувала один ряд маленьких лампочок: вони загорялися в такому порядку, що було схоже ніби маленький м’ячик летить зліва направо, і якщо оператор натискав кнопку вчасно, то м’ячик міняв напрямок польоту – комп’ютерний Пінг-Понг! Це явно було одною з тих речей, якими можна було здивувати ровесників, які могли подивитись на програму яку ти написав і побачити як вона працює.

Щоб покращити програму, хтось міг спробувати зробити те ж саме за меншу кількість інструкцій – достойне стремління, через малий обсяг пам’яті тогочасних комп’ютерів. Джон МакКартні, якось помітив, як його випускники, які тинялися біля 704 працювали над програмами, щоб витягти якомога більше з дрібки інструкцій, і стиснути програму щоб потрібно було хоча б на ще одну перфокарту менше. Забирання одної або кількох інструкцій було для них майже манією. МакКартні порівнював цих студентів з лижниками – „баммерами”. Вони відчували такий же трепет від „максимізації коду”, як фанатичні лижники які шалено прошмигували схилами, з метою дістатись підніжжя на кілька секунд швидше. Тому практика видалення інструкцій з програми без впливу на кінцевий результат, була названа „баммінгом„. Інколи можна було бачити людей які бурмотали речі на зразок : „Може я зможу бамнути ще кілька інструкцій, і скоротити загрузчик вісьміркової корекції до трьох карт”.

МакКартні в 1959 змінив свої інтереси з шахів, на новий спосіб комунікації з комп’ютером, цілою новою мовою, названою ним ЛІСП. Алан Коток з друзями палко прагнули взяти на себе шахматний проект. Працюючи на машині IBM з пакетною обробкою, вони взяли на себе геркулесовий подвиг з навчання 704, а пізніше 709, і потім навіть її заміну 7090, гри королів. Раптово група Котока стала найбільшими користувачами комп’ютерного часу у всьому обчислювальний центр МТІ.

Але робота на IBM, була одним розчаруванням. Не було нічого гірше, ніж довге очікування між моментом, коли ви завантажили свої картки, і моментом, коли ви отримаєте результати. Якщо ви помилилися хоча б одним символом – програма зазнає аварії, і ви будете змушені почати увесь процес заново. Все це йшло руку об руку з задушливим поширенням бісових правил, які заповнювали атмосферу обчислювального центру. Більшість правил були придумані щоб фізично утримати ненормальних юних комп’ютерних фанів, як Коток, Самсон і Сандерс, на безпечній відстані від машини. Найтвердіше правило стосувалося того, що ніхто не мав змоги власноруч впливати на роботу, чи торкатися машини. А це звісно було те, чого група Сигналів і Живлення прагнула понад усе в світі, і перешкоди доводили їх до сказу.

Один жрець, чи скоріше навіть піджрець низького рангу, на нічній зміні був надзвичайно педантичний щодо цього правила, тому Самсон замислив відповідну помсту. Риючись в крамниці електронного хламу, він наткнувся на плату, яка виглядала точно, як плата, яка кріпила великі вакуумні лампи, всередині IBM. Одної похмурої ночі, десь біля 4:00, цей підлий піджрець відлучився на хвильку; а коли повернувся, Самсон сказав що машина не працює, але вони вже знайшли причину – і підняв зовсім розтрощений модуль від старої 704, який він знайшов в крамниці.

Ламповий блок IBM 704

Ламповий блок IBM 704

Піджрець ледве зміг добути кілька слів: „Д-де ти це вззяв?!!”.

Самсон, чиї великі зелені очі, могли запросто набувати маніакального вигляду, повільно вказав на відкриту полицю машини, де звісно плати ніколи і не було, але все виглядало так, ніби саме там її і не вистачає. Жрець почав задихатися. Він робив міни, які вказували на те, що його кишечник скоро зупиниться. Він захникав прохання до Бога. Він ясно бачив мільйонні компенсації з його зарплати. Тільки його начальник – високопоставлений жрець, з деяким розумінням ментальності цих молодих розумників з Клубу Моделювання Залізниці, зміг прийти, і пояснивши ситуацію, трохи його заспокоїти.

Він буде не останнім адміністратором, який відчує гнів хакера, якого було обмежено в доступі до системи.

* * *

Одного дня в клубну кімнату завітав колишній член КТМЗ, який тепер викладав в МТІ. Його звали Джек Деніс. Коли він був старшокурсником на початку п’ятдесятих, він плідно працював під макетом. Пізніше Деніс працював над комп’ютером, який МТІ щойно отримало від Lincoln Lab – військової лабораторії, яка була філіалом інституту. Комп’ютер називався TX-0 і був одним з перших транзисторних комп’ютерів в світі. Lincoln Lab використовувала його тільки для того, щоб тестувати гігантський комп’ютер, названий TX-2, який мав таку складну пам’ять що тільки його спеціально збудований менший брат, міг ефективно діагностувати неполадки. Тепер, коли його основна робота була завершена, TX-0, ціною три мільйони доларів, був переданий інституту, як „довготермінова позика”. Щоправда ніхто в Lincoln Lab не позначав в календарі дату повернення. Деніс запитав людей з СіЖ чи хотіли б вони побачити машину.

Агов, монашки! Ви б хотіли побачити Папу?

TX-0 знаходився в 26 корпусі, на другому поверсі в Радіо Лабораторії Електроніки (РЛЕ), прямо над першим поверхом Обчислювального центру, який надавав притулок незграбному IBM 704. РЛЕ нагадувала кабіну керування космічним кораблем. TX-0, або Тіксо, як його іноді називали, був на ті часи мініатюрною машиною, так як він був одним з перших комп’ютерів, які використовували транзистори розміром з мізинець, замість вакуумних ламп, розміром з руку. Та все одно, він займав більшу частину кімнати, разом з 15 тоннами допоміжного охолоджувального обладнання. Частини TX-0, були змонтовані на кількох високих тонких шасі, схожих на міцні металеві книжкові полиці, з клубками проводів, і рівними короткими рядами мініатюрних контейнерів, в які були вставлені транзистори. Інша полиця мала суцільну металеву оболонку, усипану строгими шкалами приладів. Перед полицями стояла L-подібна консоль – контрольна панель цього фантастичного корабля, з синьою підставкою для ліктів і паперів. На короткому кінці L знаходився Флексоврайтер, який нагадував друкарську машинку модифіковану на час танкової війни. Вище були контрольні панелі – прямокутні виступи, зафарбовані в одноманітний жовтий. На гранях виступів, які були повернені до користувача знаходились кілька шкал, кілька рядів чвертьдюймових миготливих вогників, матриця стальних тумблерів, кожен розміром з зернятко рису і, що було краще за все – справжній округлий сірий дисплей.

TX-0

TX-0

Люди з КТМЗ були вражені. ЦЯ МАШИНА НЕ ВИКОРИСТОВУВАЛА КАРТИ. Користувач мав спочатку набрати програму, на довгій, вузькій паперовій стрічці з допомогою Флексоврайтера (було кілька додаткових Флексоврайтерів у сусідній кімнаті), потім сісти за консоль, завантажити програму пропустивши стрічку через зчитувач, і можна було сидіти там поки програма працює. Якщо з програмою сталася якась помилка, про це одразу можна було дізнатися, і виявляти проблему з допомогою переключателів, перевіряючи лампи які мигають, чи горять. Комп’ютер навіть мав аудіо вихід: поки програма працювала, динамік під консоллю створював щось на зразок музики, як погано налаштований електроорган, чиї ноти звучали з розмитим, позаземним шумом. Акорди цього „органа” змінювалися, залежно від того, які дані машина читає в дану мікросекунду. Після ознайомлення з тонами, можна було буквально чути над якою частиною програми працює машина. Щоправда це потрібно було робити крізь тріск Флексоврайтера, шум якого нагадував кулеметну чергу. Ще дивовижнішим було те, що, через ці, „інтерактивні” можливості, а також через те, що користувачам виділялися відрізки часу для використання на TX-0 зовсім самостійно, можна було навіть змінювати програму В ПРОЦЕСІ РОБОТИ ЗА КОМП’ЮТЕРОМ. Чудо!

Це було б неймовірним, якщо б Коток, Сандерс, Самсон, і інші не зацікавились машиною. На щастя, TX-0 не оточувала бюрократія, як IBM 704. Ні одного кадра настирливого духовенства. Техніком з персоналу був практичний блондин – шотландець, Джон МакКензі. Поки він був впевнений що аспіранти, і ті хто працює над профінансованими проектами – Офіційно Схвалені Користувачі – мають доступ до машини, МакКензі терпів натовп психів з КТМЗ, які почали зависати в лабораторії РЛЕ, де стояв TX-0.

Самсон, Коток, Сандерс, і новачок на ім’я Боб Вагнер скоро вияснили, що найкраще знаходитись в 26 корпусі вночі. Коли ніхто, при здоровому розумі, не запишеться на годинну сесію в розкладі, який вивішувався щоп’ятниці біля кондиціонера в лабораторії РЛЕ. TX-0, як правило працював 24 години на добу – комп’ютери в ті часи були занадто дорогі, щоб витрачати їх час на простоювання всю ніч, і крім того це була дуже заморочлива процедура, запустити його знову, після того, як його вимкнули. Тому хакери КТМЗ, які згодом будуть називати себе хакери TX-0, змінили свій стиль життя, щоб пристосуватися до комп’ютера. Вони займали всі відрізки часу які тільки могли, і забирали чужий час під час нічних візитів, якщо була найменша нагода, що хтось хто записався на 3:00 міг не з’явитися.

„О!” – скаже Самсон радісно, через хвилину після того, як хтось не зможе з’явитися вчасно. „Хай час не пропаде марно!”.

Здавалось час ніколи не пропадав, бо хакери були там майже постійно. Якщо вони не були в лабораторії РЛЕ, чекаючи на вікно, то вони були в кімнаті, сусідній з клубною кімнатою КТМЗ, „зубрильній кімнаті”, граючись в гру в стилі „шибениці”. (гра зі словами, в якій той хто програє, малює частину шибениці, і так, поки хтось перший не намалює повністю пер.). Гру винайшов Самсон і назвав „Заходь сусід”. Її грали, чекаючи дзвінка від товариша, який був біля TX-0, спостерігаючи чи хтось не з’явився на сеанс. Хакери найняли мережу інформаторів, завди бути попередженими про потенційні вікна комп’ютера. Якщо програма для дослідницького проекту була не готова, або професор був хворий, слово передавалося КТМЗ, і хакери з’являлися біля TX-0, задихані, але готові затиснутись в простір перед консоллю.

Хоча теоретично Джек Деніс був зайнятий – Деніс викладав курси в той же час, але він віддавав перевагу проводити вільний час пишучи код для машини. Деніс грав роль доброзичливого хресного тата для хакерів: він дав їм стислий практичний вступ до архітектури машини, вказував їм деякі напрямки, дивувався з їхніх диких програмістських авантюр. Він не дуже любив адміністрування, тому був дуже радий дозволити Джону МакКензі керувати всім. МакКензі рано зрозумів, що інтерактивна природа TX-0 надихає на нову форму комп’ютерного програмування, і хакери були її піонерами. Тому він не давав забагато обмежень.

Атмосфера в МТІ була достатньо вільною в 1959 щоб сконцентрувати стремління фанатів науки, чия цікавість постійно була голодна, хто як Пітер Самсон досліджували б ненанесений на карту лабіринт лабораторій МТІ. Шум повітряного охолодження, аудіо вивід, і Флексоврайтер, який звучав як перфораторна дрелька, приманювали цих мандрівників, які засували свої голови в лабораторію, як котята зазирають в кошики з пряжею.

Одним з цих мандрівників був сторонній – Пітер Дойч. Навіть перед відкриттям TX-0, Дойч відчув магічну силу комп’ютерів. Все почалося одного дня, коли він підібрав викинуту кимось інструкцію для незрозумілої форми комп’ютерної мови, створеної для програмування математичних обчислень. Дойч спробував написати маленьку програму, і записавшись під ім’ям одного з духовенства, запустив її. Через кілька тижнів він досягнув дивовижної вправності в програмуванні. В той час йому було тільки 12 років.

Це була сором’язлива дитина, сильна в математиці, і невпевнена майже у всьому іншому. Він мав надмірну вагу, слабенькі успіхи у спорті, зате, був інтелектуальним світилом. Його батько був професором в МТІ, і Пітер використовував це, як право на дослідження лабораторій університету.

Те що його притягне TX-0 було неминучим. Спочатку він приблукав в маленьку „Клудж кімнату” („клудж” – це кусок криво сконструйованого обладнання, яке всупереч логіці працює правильно), де були три відключені від комп’ютера флексоврайтери доступні для набирання програм на стрічку. Хтось завзято пробивав стрічку. Пітер спочатку хвильку спостерігав, а потім почав бомбардувати бідолаху запитаннями про той чудний маленький комп’ютер в сусідній кімнаті. Потім Пітер сам підійшов до TX-0, детально дослідив його, зауважив як він відрізняється від інших комп’ютерів: TX-0 був меншим, мав електронно-променевий дисплей, і інші елегантні прибамбаси. Тоді Пітер вирішив діяти так ніби мав повне право там знаходитись. Він дістав інструкцію, і скоро приголомшував людей, виголошуючи змістовні промови на комп’ютерну тематику. Зрештою, Пітеру дозволили записуватись на нічні і вихідні сеанси, і писати свої власні програми.

МакКензі хвилювався що хтось звинуватить його в організації дитсадка, з цією дитиною в коротких штанцях, голова якої ледве дістававши до консолі, вдивлялася в код, що його якийсь Офіційно Дозволений Користувач, можливо пихатий аспірант, вбивав в Флексоврайтер. Пітер казав писклявим дитячим голосом щось на зразок: „Ваша проблема в тому, що ось тут зроблене невірне припущення . . . вам потрібна інша інструкція тут”, і пихатий аспірант ставав червоним – Хто цей маленький черв’ячок? – і починав кричати щоб він ішов гратися в інше місце. Проте, коментарі Пітера Дойча виявлялися вірними. Також Дойч зухвало проголосив, що він збирається писати кращі програми, за будь-які існуючі, і всі були впевнені, що він це доведе.

Самсон, Коток, і інші хакери прийняли Пітера Дойча: якість його комп’ютерних знань, дозволяла ставитись як до рівного. Дойч не був таким же улюбленцем для Офіційно Дозволених Користувачів, особливо, коли він сидів позаду них, готовий прийти в дію, як тільки вони зроблять помилку на Флексоврайтері. Ці Офіційно Дозволені Користувачі з’являлися біля TX-0, регулярно, як на роботу. Програми, які вони запускали, були статистичні аналізи, взаємні кореляції, симуляції реакцій всередині ядра клітини. Прикладні програми. Вони були чудовими для Користувачів, але це було марною тратою часу на думку хакерів. Пітер Самсон – любитель класичної музики, порівняв програмування для TX-0 з грою на музичних інструментах: абсурдно дорогий музичний інструмент, на якому можна імпровізувати, творити, і як бітники в Гарвард Сквер за милю звідси – просто завивати як сирена.

Була одна річ, яка допомагала їм робити це – програмна система придумана Джеком Денісом, і іншим професором – Томом Стокменом. Коли TX-0 прибув в МТІ, він був дещо урізаний в порівнянні з версією в Lincoln Lab: пам’ять було відчутно зменшено до 4096 „слів” по 18 біт кожне. І TX-0 майже не мав програмного забезпечення. Тому Джек Деніс, перед тим, як він представив TX-0 людям з КТМЗ, написав системні програми – програмне забезпечення, яке допомагало користувачам використовувати машину.

Першою програмою над якою працював Деніс – був асемблер. Це було щось, що транслювало мову асемблера, яка використовувала трьохбуквенні комбінації, які репрезентували інструкції, в машинну мову, яка складалася з двійкових чисел. TX-0 мав доволі обмежену мову: так як його архітектура дозволяла використовувати для кодування інструкції тільки два біти, то можна було використовувати тільки чотири інструкції. Все що комп’ютер міг робити зводилось до використання цих чотирьох інструкцій: потрібна була одна інструкція щоб додати два числа, але близько двадцяти інструкцій, для множення чисел. Вдивляння в довгий список команд написаних як двійкові числа, наприклад: 10001010111000111010010100 могло ввести вас в стан бурмотіння беззмістовних послідовностей на хвилини. Але та ж команда на асемблері могла виглядати десь так: ADD Y. Після завантаження Денісового асемблера в комп’ютер ви могли писати програми в цій простій, символічній формі, і зачекати, поки комп’ютер зробить перетворення в двійкову форму для вас. Потім, дати цей двійковий „об’єктний” код назад комп’ютеру. Значення цього було неоціненним: це дозволяло програмістам писати щось що виглядало як код, а не нескінченні запаморочливі послідовності нулів і одиниць.

Іншою програмою, над якою працював Деніс разом з Стокменом було щось навіть новіше – відладчик. TX-0 постачався з програмою для відлагоджування, яка називалася UT-3, і дозволяла спілкуватися з комп’ютером в процесі його роботи, набираючи команди прямо на Флексоврайтері. Але вона мала одну проблему – вона приймала числа тільки в вісьмірковій системі. Тому Деніс і Стокмен вирішили написати щось краще, що дозволяло використовувати ближчу до користувача мову асемблера. Цей відладчик мав називатись „ФЛІТ”, і він дозволяв користувачам справді знаходити помилки в програмах протягом сеансу, випраляти їх, і це не зупиняючи програми. (Деніс пояснював, що “FLIT” означає FLexowriter
Interrogation Tape (стрічка опитування Флексоврайтера пер.), але скоріше за все, насправді ім’я походило від відомого спрею для знищення комах (помилки в програмах називались „bugs”, на честь тараканів пер.) ). ФЛІТ був величезним стрибком вперед, так як він визволяв час програмістів для творчої роботи, і вони могли працювати так, як композитори пишуть музику. З використанням відладчика, який займав третину з 4096 слів пам’яті TX-0, хакери отримали свободу, щоб створити новий, більш сміливий стиль програмування.

А що робили програми хакерів? Иии, іноді це зовсім не мало значення. Пітер Самсон всю ніч хачив програму, яка б миттю перетворювала арабські числа в римські. Джек Деніс, після вираження захоплення майстернісю, з якою це було зроблено, сказав: „Боже мій, чому б це комусь захотілося зробити таку річ?”. Але Деніс знав чому. Достатньо виправдання було в відчутті сили й звершення, яке відчував Самсон коли він вставляв паперову стрічку, і спостерігав за вогнями і переключателями, і тим, як старі, звичні арабські числа, перетворюються в цифри, з допомогою яких хачили ще древні римляни.

Джек Деніс якось сказав Самсону, що можна використати здатність TX-0 посилати звук через динамік. Щоправда не було вбудованих контролерів висоти, чи амплітуди, але був спосіб керувати динаміком – звуки випромінювались залежно від стану чотирнадцятого біту в вісімнадцятибітовому слові, яке TX-0 зберігав в акумуляторному регістрі в дану мікросекунду. Звук був включений, чи виключений залежно від того був цей біт нулем чи одиницею. Тому Самсон приступив до написання програми, яка змінювала числа в тому регістрі, щоб генерувати різні частоти.

У той час, лиш кілька людей в країні експериментувало з використанням комп’ютера для виводу хоч якогось звуку, і методи які вони використовували вимагали величезних обчислень, перед тим як машина пискне хоч ноту. Самсон дратівливо реагував на тих, хто попереджали, що він старається зробити неможливе. Пітер хотів щоб комп’ютер грав музику негайно. Тому він навчився керувати тим одним бітом в акумуляторі так вправно, як Чарлі Паркер саксофоном.

Коли сторонні чули мелодії Йогана Себастьяна Баха в одноголосій, монофонічній, квадратній хвилі, всі вони були незворушні. Велике діло! Три мільйони доларів для цього шматка техніки, і воно не може зробити того що може п’ятидоларове іграшкове піаніно? Хіба був спосіб пояснити їм, що Пітер Самсон змінив спосіб яким музика творилась віками? Музика завжди творилася прямим створенням вібрацій повітря. А в Самсоновій програмі відбувалося перетворення чисел, бітів інформації, коду в якому жила музика. Ви могли годинами дивитися на код, і навіть не запідозрити, що там закодована музика. Цей код ставав музикою лише коли мільйони обмінів даних відбувалися в акумуляторі, що знаходився в одній з металевих, обмотаних проводами полиць, які містив в собі TX-0. Самсон попросив комп’ютера, який навіть не вмів користуватися голосом, заспівати, і комп’ютер підкорився.

Отак сталося, що програма була музичною композицією не тільки в переносному, а й в прямому значенні! Вона виглядала, і була, такою ж програмою, яка виконує складні арифметичні розрахунки, і статистичні аналізи. Ті цифри, які Самсон втиснув в машину були універсальною мовою, яка могла продукувати будь-що: фугу Баха чи систему протиповітряної оборони.

Самсон не пояснював нічого нікому з сторонніх, які не були вражені його подвигом. Та й самі хакери це не обговорювали – навіть не ясно, чи досліджували вони феномен в таких глобальних термінах. Пітер Самсон зробив це, і його оцінили колеги, тому що це був однозначно чистий хак. І в цьому було достатньо виправдання.

* * *

Для таких хакерів як Боб Сандерс – огрядного, лисіючого, і веселого учня TX-0, президента групи СіЖ з КТМЗ, студента систем – це було ідеальним існуванням. Сандерс виріс в передмістях Чикаго, і відколи він міг пам’ятати робота з електрикою і телефонними мережами завжди чарувала його. Перед вступом в МТІ, Сандерс дістав роботу своєї мрії на літо. Він працював на телефонну компанію, встановлюючи обладнання для офісів. Він провів вісім блаженних годин з припоєм, і пласкогубцями в руках, працюючи з нутрощами різних систем. Ідилія ламалася в години ланчу, проведені глибоко в довідниках телефонної компанії. Саме телефонне обладнання під макетом КТМЗ переконало Сандерса стати членом Клубу Технічного Моделювання Залізниці.

Сандерс, який був старшокурсником, прийшов в своїй академічній кар’єрі до TX-0, пізніше ніж Коток і Самсон. він використовував перерви щоб заснувати фундамент для соціального життя, що включало залицяння і одруження з Мардж Френч, яка робила деяку нехакерську комп’ютерну роботу для дослідницького проекту. Правда, як і раніше, TX-0, був центром його академічної кар’єри, і він поділяв звичайний досвід хакерів зі зниження успішності через пропущені заняття. Але це його сильно не хвилювало, тому що він знав, що його справжня освіта проходить в 240 кімнаті 26 корпусу, перед консоллю Тіксо. Роками пізніше він опише себе і інших, як „елітну групу. Інші люди були далеко від навчання, проводячи дні в чотириповерхових спорудах створюючи неприємні випари, або запускаючи частинки в фізичних лабораторіях, чи що вони там робили. Ми просто не звертали уваги що роблять інші, тому що нам було не цікаво. Вони вчили те що вони вчили, а ми вчили те, що вчили ми. І факт того, що більшість матеріалу не затверджено програмою був зовсім неістотним.”

Хакери виходили вночі. Це було єдиним способом взяти всі вигоди з критичних годин TX-0. Протягом дня Сандерсу вдавалося з’явитися на парі, чи двох. Потім він деякий час проводив виконуючи „базове обслуговування” – речі на зразок їжі чи туалету. Він міг зустрітися з Мардж на хвильку. Але вкінці-кінців він просочувався в 26 корпус. Він перечитував деякі програми попередньої ночі, надруковані на папері шириною дев’ять з половиною дюймів, який використовував Флексоврайтер. Він робив нотатки і редагування в роздруківках, щоб вдосконалити код. Можливо потім він ішов в залізничний клуб, і мінявся своєю програмою з кимось, одночасно шукаючи в коді хороші ідеї, і можливі помилки. Потім назад до 26 корпусу, в Клудж Кімнату, по сусідству з TX-0, щоб використати Флексоврайтер для редагування коду. І увесь час він стежив, чи хтось не відмінив годинний сеанс роботи на машині. Його власний сеанс був записаний десь на другу, чи третю ночі. Він чекав в Клудж кімнаті, або грав в бридж в залізничному клубі, поки чекав свого часу.

Сидячи за консоллю, перед металевими полицями, які тримали транзистори, Сандерс настроював Флексоврайтер, який вітався з ним словом „МОРЖ.” Це Сандерс хакнув на честь поеми Льюїса Керрола з рядками:
„Тепер ми поговоримо,-
Вусами Морж повів,-
Про чоботи і човники… ”
Сандерс усміхався на це, поки ліз в шухляду за стрічкою асемблера, і вставляв її в зчитувач. Тепер комп’ютер був готовий до програмування, тому він брав програму над якою працював, і завантажував її. Він спостерігав як блимають лампочки, поки комп’ютер перетворює його код з „вихідного” ( код на асемблері) в „об’єктний” (двійковий), який комп’ютер роздруковував на іншій стрічці. Так як це була мова, яку комп’ютер розумів, він вставляв її, сподіваючись, що програма буде працювати правильно.

Хакер працює за флексоврайтером

Хакер працює за флексоврайтером

За ним стояло кілька непроханих хакерів, сміючись, жартуючи, і п’ючи колу, і жуючи куски їжі, яку вони дістали з автомата поверхом нижче. Сандерс віддавав перевагу лимонному желе. Але в четвертій ранку все смакує добре. Вони всі спостерігали як запускається програма, вмикаються лампочки, завивання з динаміка гуде в високому чи низькому діапазоні залежно від вмісту 14 біта акумулятора, і перша річ яку всі побачили після асемблювання і завантаження програми, було повідомлення про аварію. Тому він поліз в шухляду за стрічкою з „ФЛІТом”, і вставив її в комп’ютер. Комп’ютер ставав машиною для відлагодження, і він знову брав стрічку з своєю програмою. Тепер він старався виявити де все пішло наперекосяк, і можливо, якщо йому щастило, визначити, і змінити щось вводячи кілька команд, чи клацнувши кількома переключателями. Як тільки все починало працювати – і це завжди було надзвичайним задоволенням коли щось працювало, і він змушував ту кімнату заповнену транзисторами і дротами, металом і електрикою давати точний вивід, який він хотів – він старався додати подальше вдосконалення. Коли година проходила, комусь вже свербіло сісти за консоль після нього, інакше Сандерс був готовий провести наступні кілька годин, виясняючи, що за чортівня заважає правильній роботі.

Хоча година пік сама була надзвичайно інтенсивна, але протягом годин перед, і навіть протягом годин після, хакер добивався стану цілковитої концентрації. Коли ти програмуєш комп’ютер, ти маєш знати що ці тисячі біт інформації роблять під час кожної інструкції і вміти передбачати користуватися ефектами всього цього руху. Коли ти мав всю цю інформацію приклеєною до твого інтелектуального буття, це було майже так само, ніби твій власний дух занурився в середовище комп’ютера. Іноді це займало години, щоб створити стан, коли твої думки містять повну картину, і коли ти доходив до цього стану, то було таким соромом втратити його, що ви старалися підтримати його марафонними ривками, альтернативно працюючи за комп’ютером, або зосереджено вивчаючи код який був написаний на одному з відєднаних Флексоврайтерів в Клудж-Кімнаті. Таку концентрацію можна було зберегти аж до наступного дня.

Неминуче, такий кадр свідомості розмивався і на інші частинки існування хакерів поза програмування. Контингент ножа і пензля з КТМЗ зовсім не були задоволені просоченням тіксоманії в клуб: вони бачили в ньому Троянського коня, щоб переключити увагу клубу з залізниць на програмування. І якщо б ви відвідали одне з засідань клубу, яке проходило щовівторка в 17:15, ви б змогли побачити цікаву штуку: хакери використовували будь-яку можливу дірку в парламентській процедурі, щоб зробити засідання таким же заплутаним, як і програми які вони хачили на TX-0. Рухи робилися щоб робити рухи, щоб робити рухи, і протести виводилися з порядку, так ніби вони були комп’ютерними помилками. Записка зроблена в хвилини засідання 24 Листопада 1959 року, проголошувала що „ми не схвалюємо деяких членів, які б робили набагато краще для клубу більше працюючи над сигналами і живленням, і менше читаючи „Порядок проведення зборів” ”. Самсон був одним з найбільших правопорушників, і з іншого боку – роздратованим членом клубу, який створив рух „купимо пробку для словесного поносу Самсона”.

Хак парламентської процедури це одне, але логічний настрій необхідний для програмування пролився і на більш звичайні заняття. Ви могли запитати щось в хакера і почути як його мозковий акумулятор опрацьовує біти поки він не прийде до точної відповіді на ваше питання. Мардж Сандерс щонеділі їздила в супермаркет на Фольксвагені, і після повернення питала чоловіка: „Ти не хочеш допомогти мені занести продукти?”. Боб Сандерс відповідав – „Ні.”. Мардж приголомшена, заносила продукти сама. Після того, як таке трапилося кілька разів, вона вибухнула, жбурляючи в нього прокляття і вимагаючи причини чому він відповів „ні”.

„Бо це тупе запитання”,- відповів він. „Звісно я не ХОЧУ, допомагати заносити пакети. Якщо б ти спитала чи занесу я пакети, це було б зовсім інше діло.”

Це було так ніби Мардж подала програму для TX-0, і програма, як вони завжди роблять коли містять помилку, зазнала аварії. Так було поки вона не відлагодила запитання, яке Боб Сандерс дозволив виконувати на свому комп’ютері в голові.

Advertisements

Written by bunyk

Березень 14, 2009 at 14:51

Оприлюднено в Творчість

Tagged with , ,

Відповідей: 6

Subscribe to comments with RSS.

  1. Суть попереднього обговорення стосувалося використання слів провід і дріт. І ще деяких помилок.
    Тепер багато помилок виправлено, а все обговорення не по темі стерто. Учасників обговорення знову прошу вибачення. І можете далі додавати свої коментарі. Може я їх і не видалю.

    bunyk

    Березень 15, 2009 at 22:48

  2. Прочитав. Надихнуло. Дякую!

    mdt

    Жовтень 23, 2010 at 23:44

  3. Шалено люблю цю книжку) Тільки що читав я її не в оригіналі, а в російському перекладі. Гм, може варто перекласти її повністю?

    dmytrish

    Грудень 18, 2010 at 23:22

  4. Ну, тоді й продовження теж має сподобатись:
    http://www.diggreader.ru/2010/05/19/moguschestvo-gikov-stiven-levi-vspominaet-kompyuternyih-titanov-hakerov-i-idealistov/

    А перекладати повністю – ну не знаю. Цей шмат нормальний?

    Тарас

    Грудень 19, 2010 at 10:57

  5. […] – пам’ятати що я не щоночі можу відчувати себе Пітером Самсоном, спати більше і більше дихати […]


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: