Блоґ одного кібера

Забувати книжку виходячи з дому це ще гірше ніж забувати блокнот. Бо ризик що доведеться їхати в транспорті, чи чекати в черзі ще більший ніж ризик того, що раптом з’явиться ідея, і не буде куди її записати. Але я забув книжку, і в мене є лише блокнот, голова і пам’ять в голові. Тому сьогодні публікація без посилань.

Кажуть що коли думати про те що все колись буде добре, то воно так і буде. Бо є якесь там позитивне мислення. Безперечно, думати що все буде добре куди корисніше і приємніше ніж думати що все стане гірше. Але такі думки якщо і мають якийсь вплив на дійсність, то настільки незначний, що ним можна знехтувати.

От про це я задумався, коли якось переходив з своїм тім-лідом вулицю. Я зазвичай вулиці з активним рухом не переходжу а перебігаю, бо страшно. І я спитав тім-ліда, звідки в нього такі стальні нерви, що він ступає на проїжджу частину, в той час як десяти секундах їзди на нас мчать машини. Він почав розповідати щось філософське про бажання і наміри. Я не впевнений що зрозумів саме те що він хотів сказати, але дещо нове таки усвідомив. Або десь вичитав, вже не пам’ятаю де, а тепер згадалось. Але це не важливо.

Важливо те, що потрібно рідше думати слово “хочу”, і частіше “маю намір”. Бо слово “намір” дозволяє думати імперативно а не декларативно. А дії це результат думок, так, але лише імперативних думок.

Думка “я хочу”, нічого не дає. Ну, справді, мало чого я там хочу. Хочу захистити диплом і отримати залік на сесії. Неправда. Насправді хочу щоб моя мама не переживала, але цю думку важко перетворити в конкретні дії. Крім того залік на сесії залежить не тільки від мене. Крім того “хочу відпочити” в мене цілком суміщається з “хочу текст дипломної”. І крім того, залік залежить не тільки від мене.

Зі словом “намір”, такі штуки не проходять. Якщо я маю намір в четвер після роботи дістати книжку про операційні системи, і прочитати її розділ про Лінукс, а потім прочитати його ще раз і виписати місця які не запам’ятав, після чого наступного дня з’явитись в деканаті і попросити заліковку, то це вже конкретний набір команд, який простіше виконати. І ніяких переживань про те що я не зможу прочитати цей розділ нема, бо я це зможу. Хіба що обставини вимагатимуть зміни намірів.

Мораль: Коли чогось хочеться – подумайте які в вас щодо цього наміри. Наміри повинні бути відповідними, і над ними потрібно думати частіше ніж над бажаннями. Про бажання які не тягнуть за собою намірів можна забути.

Полягає в тому що вона таки виконується. І код, хоча містить сотні помилок, все таки працює.

Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох,
Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог;
Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів,
Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!

Р. Кіплінг.

Основна відома мені різниця між сходом і заходом – захід більше орієнтований на ціль, а схід – на процес. І того я не можу зрозуміти як в китайців з японцями і південнокорейцями взагалі щось виходить з роботами, Ruby і айфонами. Філософічка щось там казала про те що китайський воєначальник застосовує принцип недіяння коли починає атаку на ворога, хоча тоді і тепер я такий дзен не можу збагнути.

Далі. На моєму рідному факультеті дехто таки зібрався, і таки видали новий номер газети “Кубик”. (Не соромтесь, візьміть й собі копію. ~9 Мб).

І порівняно з попередніми номерами цей – огого! Він не вийшов в паперовій версії, але думаю це й на краще. Там 40 сторінок дрібним шрифтом! Мій факультет розорився б, якби надрукував це хоча б в 100 екземплярів. А pdf крім того ще й зберігає true color і поліграфічну якість. Я взагалі мрію про те, що на офіційному сайті факультету з’явився RSS. Але скоріше вже збудують метро на Теремки.

Так от, окрім статей про те як на факультеті все погано, і як ніхто не хоче писати в газету, мучать дівчат (головного редактора), і ніхто не хоче вчитись (ну окрім одного наївного першокурсника, який теж свої враження там описав), є багато цікавих речей. І думаю цікавих не тільки нашим студентам.

Наприклад на сторінці 11 є коротенька стаття про те як керувати програмістами. Якої звісно мало щоб навчитись це робити, але уявлення про предмет вона дає.
Прочитати решту цієї замітки »

Нотатка на дві метафори. І запасайтесь батарейками!

На обкладинці класичної книжки про компілятори дракон символізує складність, про що на ньому й написано. Програміст озброєний генератором парсерів, та іншими грізними штуковинами, які допомагають йому побороти дракона.

Це перша метафора. А друга взята з перекрученої цитати: “Коли ми відмежовуємось від зовнішнього світу ліхтарик свідомості спрямовується всередину”. Так здається писав про медитацію Хофштадтер. Медитація в мене ще не виходила.

Але недавно, в “найкращого програміста в світі“, я вичитав ще одну цитату з “Code Complete” (за який очевидно варто взятись):
Прочитати решту цієї замітки »

І знову завдяки Джоелу який розповідав про програмування буде нотатка. Цього разу про толерантність і стосунки між інтернет-спільнотами.

Єдина причина через яку Microsoft не роздає свої засоби розробки безкоштовно – аби не перекрити кисень іншим виробникам IDE, бо розуміє яке важливе для розробників різноманіття в цій області.
Джоел Спольський

Джоел пояснює причину постійних жорстоких суперечок програмістів навколо своїх технологій. Все від того що вони зазвичай до такої міри складні, що вивчити кожен повністю неможливо, а відповідно вони один одного ніколи не зрозуміють повністю.

Зручність використання кожного інструмента залежить від кількості його користувачів в вашому соціальному колі (чим більша спільнота, тим краща підтримка від спільноти і легше її отримати). Таким чином виникає мережний ефект. І тому кожен учасник спільноти хоче залучити в свою “секту” якомога більше інших учасників. І взагалі є дуже багато ігор, в яких всі тільки й кажуть “ви виграєте, якщо приймете нашу стратегію”. І це може бути правдою для будь-якої стратегії.

І ще трохи про холівари. Звісно вони при достатній тривалості скорочуються до вияснення хто ідіот, і що сам Гітлер схвалював розробку під .Net. Психологічні причини цього ще варто вияснити. Ще Мерфі здається писав про те, що якщо хочете людину в чомусь переконати – намагайтесь зробити це так, щоб вона ніяким чином не запідозрила що ви знаєте що вона думала неправильно. Наефективніше – зробити inception.

Але зазвичай холівари ведуться не так, і не на ті теми. Фалометрія це круто – це вершина піраміди потреб, і кожен благородний чоловік повинен бути гідно представленим… Мене кудись заносить. Отож, суперечки зазвичай ведуться навколо того що зроблено “правильно”, а що ні. Насправді хвалитись треба не правильністю розробки – а результатами – тими пікселями/буквами які користувач побачить на екрані, і довжини серії клавіш необхідної йому щоб отримати ці результати.

Недавно прочитав цікаву штуку про виховання дітей. Є дві дитини. Обидві дитини розв’язали якусь задачу. І одній дитині сказали – “Який ти розумний!”. Іншій дитині сказали – “молодець, чудово попрацював!”. Коли наступного разу цим дітям запропонували на вибір кілька задач, розумна дитина вибрала легшу, аби невдачею не підірвати свій статус розумної, а інша дитина вибрала важчу задачу, бо їй натякнули що головне не який ти розумний, а чого ти хочеш і можеш добитись. А люди, навіть в інтернеті, не сильно відрізняються від дітей.

Ніщо в світі не зроблено ідеально, бо по-перше все в світі зроблено людьми, які за визначенням помиляються. По-друге, ідеальне на те і ідеальне, аби існувати в Платонівському світі ідей.

Тому, яким би кривим не було навіть третє ядро Лінукса (наприклад порівняно з Plan 9), і скільки в ньому б не було зайвої зворотньої сумісності – нікуди ми від нього не подінемось, бо в нього вкладено стільки праці, що навіть Microsoft не снилось. І навіть той же Plan 9 неправильний, тому що він реально існує.

А ще іноді критика чужих технологій виникає від того, що людина наткнулась на перші підводні камені, і вирішила повернутись в знайомі води, думаючи що там далі суцільна мілина, хоча це не завжди так.

Я якось вичитав про Есперанто, що на певному етапі вивчення мови з’явиться бажання її виправити, замінити правила, внести якесь вдосконалення. Ну, мова і так штучна, чому б і ні? Ні! Мова вже жива, і нею користуються мільйони людей. Тому перестаньте нити про недоліки, і вчіть далі. Якщо думаєте що можете вкласти більше зусиль – вкладайте і зробіть світ кращим, чому б ні.

І цікава особливість блогера. Іноді найкращі ідеї (може взагалі не мої, але від того вони не подобаються мені менше) приходять мені в голову коли до текстового редактора взагалі нема доступу. От цей пост я починав писати в робочому блокнотику дочитавши книжку Джоела Спольски недільного вечора в поїзді Івано-Франківськ – Київ. Плюси блокнотика в тому, що він куди надійніший за всякі там штуки які потребують акумуляторів, і має найзручніший метод вводу як на девайс такої компактності. Правда клавіатура все одно краща.

Друга цікава особливість цього поста в тому, що він пишеться в Emacs. Загалом – редактор як редактор, навіть простіший за Vim, бо немає ніяких режимів. Тільки от зберігання по C-x C-s, а вихід по C-x C-c. Ось так просто.

Третя цікава особливість – вже 11 днів пройшло відколи я його почав писати. Все ніяк не можу опублікувати бо він занадто заплутаний. Але я не Вітгенштайн, який може написати трактат лише з семи тез з зауваженнями до цих тез і з зауваженнями до зауважень (хоча іноді так роблю (але ж це напевне заплутує ще більше (всіх крім лісперів напевне (може дочитати SICP, і після цього я й Трактат подужаю?)))). І мені важко мовчати про те чого не можна сказати, тому я не мовчу.

Коротка мораль тексту: замість того щоб розказувати яке щось лайно – треба просто старатись показати який ви молодець. Будьте позитивними, бо світ і без того занадто складний.

Если, путь пpоpубая отцовским мечом,
Ты соленые слезы на ус намотал,
Если в жаpком бою испытал, что почем,-
Значит, нужные книги ты в детстве читал!
В. Высоцкий «Баллада о книжных детях»

І хоча нагода намотати на вус солені сльози мене здається вже оминула, розкажу тут про деякі книги. Потрібні, дуже потрібні, і ніколи не достатні.

Інтернет мене недавно здивував. Він підірвав мою віру в його можливості вавилонської бібліотеки. Я не зміг там знайти книжку. “Loneliness of the long distance runner“. На Петрівці теж ніхто ніде не чув про Алана Сіллітоу, навіть в тому куті де можна знайти будь-які книжки будь-якими мовами. (Я шукав там книжки аби віддати борги бібліотеці. Відав Кернігана-Річчі за 140 грн. Оті “Вільямси” і “Пітери” страшні скнари.) Натомість знайшов пару релізів фільму на ex.ua. Сценарій до фільму написав все той же Алан Сіллітоу, і я подумав що можна глянути.

Окрім цього, за мотивами оповідання Iron Maiden навіть написали пісню (в кліпі кадри з іншого фільму – “Галліполі”):

Фільм мені сподобався навіть менше ніж короткий переказ сюжету оповідання на вікіпедії. З опису мені здалось що це оповідання про те, що людина може бути вільною в будь-яких умовах, завдяки вибору своїх реакцій на обставини. Про хлопця, який показав всім “я можу зробити все що захочу. Але буду робити тільки те що захочу, а не те, чого від мене вимагатимете ви, тому що я вільна людина, і це моє право”. А в фільмі виглядало так, ніби головний герой просто дуже втомився, і зупинився перепочити перед фінішем.

Може просто я не зрозумів автора оповідання, і він хотів написати не про те що я хотів прочитати, а якусь соціальну прозу про життя в Британії. Хто зна. Але я принаймі очікував щось таке як Доґвіль, коли напруження росте, росте, й росте і коли здається що далі вже неможливо, іде сцена яка всі ці емоції звільняє. (Спеціально подивився “Ту що танцює у темряві“, аби вияснити чи в Ларса фон Тріера всі такі. Теж гарне кіно. Тільки кінець не такий сильний.

Інша класна книжка яку я прочитав – Віктор Франкль “Людина в пошуках сенсу“.

Вікіпедія пише, що Віктор Франкль вчився у Віденському університеті. Спеціалізація — неврологія та психіатрія, напрямок — депресія і суїцид (хех, веселий напрямок). Під час навчання, спілкувався з Фрейдом, але пізніше відійшов від психоаналізу, і придумав свій напрям – логотерапію. Перевірив його практичність в німецькому коцтаборі.

Вона складається з двох частин. В першій описується життя в концтаборі обгородженому колючим дротом під напругою достатньою для того щоб вбити людину. Здавалось би що припинити страждання можна дуже просто. І пояснюється чому деякі здавалось би здорові люди хворіли чи іншими способами помирали, а деякі набато слабші і в гірших умовах виживали. В другій частині описується логотерапія мирного часу, і перелічуються деякі сенси життя і напрямки їх пошуку (треба буде на дозвіллі перечитати, і вибрати собі якийсь гарний сенс). Бо поки що сенс – вчитись все життя, аби потім відрефакторити все навколо. Як заповідав Роберт Бейден-Пауелл:

Старайтесь залишити цей світ трохи кращим, ніж ви його застали, і коли прийде ваша черга помирати, ви зможете помирати щасливими.

Але для гарного рефакторингу треба виробити почуття стилю, нє? Того – вперед зубрити PEP8!

А основна ідея книжки “Людина в пошуках сенсу” вкладена в слова Ніцше:

Той хто знає навіщо жити, може витримати майже будь-яке як.

Франкль цитує його щось три чи чотири рази.

Про те як я натрапив на Франкля, як читати книжки, що таке системне мислення і бібліотеку УАПРОМ-у може прочитаєще колись. Я хотів написати. Але зараз більше хочу спати…