Але сесії завтра прийде кінець, тому почну рухатись. В університет мені їхати досить довго – від Ⓜ “червоний хутір” аж до Ⓜ “Виставковий центр”, але завдяки Kindle мені на кінцевій навіть виходити не хочеться – хочеться читати далі.

Якщо з заголовку вам не зрозуміло про що ця нотатка – все нормально. Сподіваюсь ви зрозумієте коли дочитаєте до кінця. Заголовок я й сам не до кінця розумію, для цього потрібні додаткові дослідження в гуманітарних сферах, в яких я не сильний. Ви спочатку послухайте пісню, а потім самі спробуйте розібратись про що вона:

А я тим часом перейду до суті.

Моїй мамі іноді не подобається коли я описую навколишню дійсність так як я її бачу. Зокрема коли описую шляхи якими отримую оцінки. Дивно те, що в нашому суспільстві є речі про які всі знають, і вважають нормальними, але говорити про них в голос чомусь неприйнятно. Якщо мене це дивує, і мені кажуть що не про все треба писати, може мені варто стати крутим журналістом і вмерти молодим?

Але ж те що оцінки слабо корелюють з отриманими знаннями означає лише те що оцінки означають не рівень знань, а щось інше. Можна сказати що потребу отримати оцінку, але це не зовсім правда, бо в мене такої потреби вже нема (чи я дуже сильно притворяюсь що нема, що в принципі неважливо), а таки іноді отримую оцінки. Це не означає що університет геть зовсім перестав вчити студентів.

Наприклад доктор Валькман таки пояснив мені чим інтелект-карта відрізняється від звичайного дерева окрім того що на гілках і в вузлах іноді намальовані картинки. Власне для комп’ютера то нічим, а для людини тим що хоча список з підсписками і є еквівалентним дереву, але читається він все одно лінійно. І що таке інтенціонал (означення це опис класової приналежності поняття і його видових відмінностей) та екстенціонал (означення це те з чого в ідеалі починається довільна стаття вікіпедії, те з чого складається тлумачний словник, те що в моєму загубленому конспекті з матаналізу позначено такими символами: О. і тому подібне).

Викладач педагогіки вирішив познайомити нас з марксизмом (про що правда особливо не попередив, але мене тепер так просто не обкрутиш ). Правда мені це мало що дало, бо види руху матерії я знав і до того, а три закони діалектики Енгельса я так і не зрозумів. Він почав пояснювати закон заперечення заперечення такими прикладами що я почав сумніватись що слово “заперечення” має те значення що я думаю. Спитав як це буде по німецьки, бо подумав що може переклали неправильно, на що отримав відповідь скористатись google translate. Я правда використав точніший метод перекладу – міжмовне співставлення статтей вікіпедії, і знайшов:

Das Gesetz von der Negation der Negation (Die Entwicklung auf eine höhere Ebene bewahrt die positiven Elemente der vorhergehenden. Sie negiert in ihrer Weiterentwicklung die vorhergehende Ebene also nicht als Ganzes.)

Закон заперечення заперечення (розвиток на більш високий рівень зберігає позитивні елементи попереднього. Це зводить нанівець попередній рівень у своєму розвитку не в цілому.)

Тут нічого не залишається окрім того щоб довіряти німцям (ну вони повинні розбиратись в своїй філософії, нє?), і google translate, який видав переклад без явних суперечностей.

Що мені так і не допомогло врубатись в діалектику, але тепер я хоч відрізню діалектику Енгельса від діалектики Гегеля. Що мало допоможе мені краще вчити дітей, але на щастя це поки що не стане моїм основним заняттям.

А тепер основне. Цитата з “книжки про дзен і ремонт мотоцикла”. Події в якій таки відбувались насправді, про що свідчать фотодокази і біографія Роберта Пірсіга.

Книга описує не тільки ремонт мотоциклів, а й реставрацію Церкви Розуму:

Школы учат подражать. Если не подражаешь тому, что хочет учитель, тебе ставят плохую оценку. Здесь, в колледже, все это, конечно, изощреннее: предполагается, что подражаешь учителю так, чтобы убедить его, что ты не подражаешь, а выбираешь самую суть его наставлений и продолжаешь самостоятельно. Тогда ставят пятерки. С другой стороны, оригинальность может принести все, что угодно – от пятерок до колов. Вся система перевода из одной категории в другую предупреждает против этого.
Он поговорил об этом с профессором психологии, жившим по соседству, очень изобретательным преподавателем. Тот сказал:
– Правильно. Уничтожьте целиком систему деления по категориям (оцінки A..F) и оценивания, и тогда получите настоящее образование.
Федр размышлял об этом, и, когда несколько недель спустя одна очень способная студентка не смогла придумать темы для своей семестровой работы, категории и оценки по-прежнему были у него на уме, поэтому он и задал ей это в качестве темы. Сначала тема ей не понравилась, но она все же согласилась ее взять.
Неделю она разговаривала об этом со всеми, а через две недели подготовила превосходную работу. Класс, в котором она читала свой доклад, тем не менее, не имел двух недель на размышление, поэтому к самой идее уничтожения категорий и оценок отнесся довольно враждебно. Это ничуть ее не затормозило. В ее голосе появились нотки забытого религиозного рвения. Она умоляла студентов выслушать ее, понять, что на самом деле это – правильно.

– Я говорю это не для него, – она взглянула на Федра, – а для вас.

Ее умоляющий тон, ее религиозный пыл произвели на него большое впечатление – вместе с тем фактом, что по результатам вступительных экзаменов она попала в верхний один процент класса. В следующей четверти при изучении темы “Убеждающее письмо” он выбрал эту работу в качестве “образца” – небольшого сочинения на тему, которая день за днем разрабатывается перед классом с его же помощью.

Аргументы Федра в пользу отмены категорий и оценок привели к растерянной или отрицательной реакции со стороны почти большинства студентов, поскольку с первого взгляда казалось, что это уничтожит всю Университетскую систему. Одна студентка выложила это с полной искренностью:
– Конечно же, вы не сможете уничтожить категории и оценки. В конце концов, мы здесь – именно для этого.
Она говорила абсолютную истину. Мысль о том, что большинство студентов посещают Университет ради образования, вне зависимости от оценок и категорий – маленькое лицемерие, которое никому лучше не разоблачать. Временами некоторые действительно поступают ради образования, но зубрежка и механическая природа самог учебного заведения вскоре обращают их к менее идеалистическому отношению.
Образец был аргументом в пользу того, что упразднение категорий и оценок уничтожит это лицемерие. Вместо того, чтобы описывать общие места, он описывал отдельную судьбу воображаемого студента, более или менее типичную для всех, кого можно найти в классах, – студента, полностью приспособленного для работы на оценку, а не на знание, которое, как предполагалось, оценка только представляет.
Такой студент, предполагал образец, пойдет в свой первый класс, получит первое задание и, возможно, выполнит его по привычке. Так же он может пойти и во второй, и в третий. Но в конце концов новизна учебы сотрется, и из-за того, что академическая жизнь – не единственная для этого студента, давление других обязательств или желаний создаст обстоятельства, в которых ему не удастся выполнить очередное задание.
Поскольку же не будет оценок и перевода из одной категории в другую, он за это наказания не понесет. Последующие лекции, предполагающие выполнение задания, могут, тем не менее, оказаться немного труднее для понимания, и это осложнение, в свою очередь, может ослабить его интерес до такой степени, что следующее задание окажется довольно трудным и также будет брошено. И снова – никакого наказания.
Со временем его все более слабое понимание предмета лекций приведет ко все большим трудностям в классе. В конце концов, он увидит, что он не очень-то многому и учится; и перед лицом непрерывного давления внешних обстоятельств прекратит учиться, будет испытывать из-за этого чувство вины и вообще перестанет посещать занятия. И снова не понесет никакого наказания.

Но что же в действительности произошло? Студент безо всякой злой воли с чьей бы то ни было стороны просто сам взял и провалился. Хорошо! Так и должно было случиться. С самого начала он попал сюда не ради образования; в действительности ему здесь нечего делать. Большое количество денег и усилий сохранено, на нем нет клейма неудачи и прогула, преследующего всю оставшуюся жизнь. Не сожжено никаких мостов. Самая большая проблема студента – рабская ментальность, встроенная годами кнуто-пряничной системы оценок, ментальность мула, говорящая: “Если ты меня не отстегаешь, не буду работать.” Его не отстегали. Он не работал. И телега цивилизации, которую, как предполагалось, он обучен тянуть, просто скрипела себе дальше – немного медленнее без него.
Однако, это – трагедия только если допустить, что телегу цивилизации, “систему”, тянут мулы. Такова обыденная, профессиональная, “привязанная к месту” точка зрения; отношение же Церкви не таково.
Отношение Церкви заключается в том, что цивилизация, или “система”, или “общество”, или как угодно ее назови, лучше всего обслуживается не мулами, а свободными людьми. Цель упразднения категорий и оценок – не наказать мулов, не избавиться от них, а создать среду, в которой мул может превратиться в свободного человека.
Гипотетический студент, все еще мул, немного подержится на плаву. Получит какое-нибудь другое образование, столь же ценное, как и то, которое бросил, – в том, что называется “трудной школой жизни”. Вместо того, чтобы тратить деньги и время в качестве мула с высоким статусом, придется получить работу мула с низким статусом – может быть, механика. На самом деле, его подлинный статус повысится. Он будет делать вклад в перемены. Может, будет заниматься этим всю оставшуюся жизнь. Может, он нашел свой уровень. Но не стоит на это рассчитывать.
Со временем – через шесть месяцев; может, даже через пять лет – очень легко начнут происходить перемены. Тупая повседневная работа в мастерской станет удовлетворять его все меньше и меньше. Его творческая разумность, заглушенная слишком большим количеством теории и слишком развитой системой оценок в колледже, теперь пробудится от скуки мастерской. Тысячи часов утомительнейших механических проблем заставят его больше интересоваться конструкцией машины. Ему понравится конструировать машины самому. Он начнет думать, что мог бы заниматься чем-нибудь получше. Он попытается модифицировать несколько машин, добьется успеха, начнет искать еще большего успеха, но не сможет преодолеть блокаду, поскольку не будет теоретической информации. Он обнаружит, что если прежде чувствовал себя дураком из-за отсутствия интереса к теоретической информации, то теперь нашел сферу теоретической информации, к которой испытывает огромное уважение, а именно – инженерную механику.
И поэтому он вернется в нашу школу без категорий и оценок – но с одним отличием. Он больше не будет замотивирован на оценки. Он будет замотивирован на знание. Чтобы учиться, ему не понадобятся внешние толкачи. Он будет приводиться в движение изнутри. Он станет свободным человеком. Для того, чтобы сформироваться, не потребуется много дисциплины. Фактически, если приданные ему преподаватели в своей работе расслабятся, то, скорее всего, он будет формировать их, задавая грубые вопросы. Он придет туда для того, чтобы чему-то научиться, будет платить, чтобы чему-то научиться, и лучше будет пойти ему навстречу.
Мотивация такого сорта, как только она пустит прочные корни, – яростная сила, и в учебном заведении без категорий и оценок, где окажется наш студент, он не остановится на вызубренной механической информации. В сферу его интереса войдут физика и математика, поскольку он увидит, что они ему нужны. В сферу внимания войдут металлургия и электромеханика. И в процессе интеллектуального созревания, которое будет подхлестываться этими абстрактными науками, он, скорее всего, вторгнется и в другие области теории, непосредственно не связанные с машинами, но ставшие необходимыми как часть какой-то новой, более крупной цели. Эта, бльшая, цель не будет имитацией образования в сегодняшних Университетах, замазанного и отлакированного категориями и оценками, производящими поверхностное впечатление того, что что-то происходит, когда, фактически, не происходит почти ничего. Она будет подлинной.

Я ні в якому разі не пропагую реформу освіти (поки що і Болонського процесу вистачить), але погодьтесь – ідея така що хочеться встати і поаплодувати. І самому звільнитись з вежі слонової кості. А аби щось змінити в суспільстві потрібний системний підхід. І це не просто таке слово “системний”, це означає що ми малюємо багато діаграм, визначаємо позитивні і негативні зв’язки, виписуємо перехідні функції (це вже звичайно вищий пілотаж особливо щодо вищеописаного прикладу), а потім рвемо чи додаємо потрібний зв’язок. І система кардинально змінює свої емерджентні властивості. Поза системним підходом зазвичай впливають на вузли системи, а враховуючи що кожна система яка все ще не розвалилась містить негативний зворотній зв’язок, це майже нічого не дає.

Сьогодні було круто. Виявляється в моїй групі вчаться сеньори. Один з яких проводив доповідь “Технологія Java. Перспективи і забув що ще”. Суть в тому, що Java – це C++ з якого викинули вказівники, перегрузку операторів і купу інших речей. Мотивація – новачки можуть стріляти собі в ногу. Ну, і хай би собі була доповідь, якби він не сказав що нові мови такі як Ruby намагаються запозичити щось в Java, але в них слабо виходить. Зокрема там досі нема статичної типізації.

Ну, звичайно я таке витерпіти не міг, і вступився за динамічну типізацію. Моя доповідь називалась “Метакласи в Python, або я вам звичайно співчуваю що ви пишете на Java, де навіть ООП не надто розвинене не кажучи вже про інші парадигми”. Вони звісно теж не мовчали.

Одним з аргументів було “Я сеньйор!”. Це мене звичайно вразило, і я запитав що в такому разі він робить на цьому факультеті. Він спитав скільки мені років, і сказав що я коли виросту зрозумію для чого потрібен диплом, і чому в деяких ситуаціях не потрібно посміхатись.

А по моєму Лінус Торвальдс був правий на рахунок того що люди занадто серйозно ставляться до деяких речей. Особливо до речей, на які взагалі не варто звертати увагу. Як ото документально зафіксований результат імітації навчання. Що справді серйозно – це отримувати задоволення від цього навчання.

Завтра я повинен цю доповідь оформити в вигляді якогось артефакту, але зараз не можу. Через те що мені пощастило мати друга завдяки якому я – зовсім інша людина. Зокрема, в мене вище кісточки на нозі дірка до якої в понеділок і вівторок постійно приростала шкарпетка. Але воно того було варте, і тепер я можу стояти на ковзанах. Крім того, через нього я опинився посеред гідропарку в такому вигляді:

Ааааа!

І зараз в мені грог, так що я спати. Якщо встану раніше шостої – може дізнаєтесь щось цікаве про метакласи і стрільбу по ногах в Python. Яка жодним чином не пов’язана з відсутністю статичної типізації.

Взагалі то я не сподівався його здати, бо нічого не робив, хіба що дві попередні пари (яких чомусь не було) вчився приводити формули до КНФ і ДНФ. Вікіпедія пише що треба користуватись дистрибутивністю і багато думати, але виявляється є простіший спосіб, за яким взагалі думати не треба. Просто протабулювати функцію для всіх параметрів, і виписати відповідні кон’юнкції для одиниць склавши ДНФ, і виписавши диз’юнкції для нулів, склавши КНФ. І все. Круто дружити з Бедзіром.

Але екзамен я здав не тому що знав одне питання (це ж треба, тепер на екзамені можна вибирати ті питання які тобі подобаються), а тому що я дуже часто здаю всілякі предмети які мені не дуже хотілось вчити одразу після того як викладач скаже “всі кого * задовольняє здайте заліковки”.

А ще сьогодні сходив в червоний корпус. І без черги заповнив обхідний! Ну, бо всі напевне зробили це пів року тому. І що найдивніше – мені поставили печатку, навіть не спитавши хто я, не дивлячись в паспорт, і не питаючи про прописне. Дивні якісь.

Правда тепер мені доводиться зустрічати купу похмурих людей в ранішню годину пік. Це пригнічує.

І ще, в мене може буде педагогічна практика. Круто!

Пам’ятати багато паролів важко. Але куди подітись, якщо потрібно:

1. для домашнього комп’ютера
2. для домашнього wi-fi
3. для Google (яке щастя що в них unified login)
4. для freemail
5. для вікіпедії
6. для цього блогу
7. для Amazon
8. для банківської карточки
9. відповідь на секретне питання банку
10. для робочого комп’ютера
11. для робочого wi-fi
12. PIN телефона
13. До вікі і форуму на cybportal.univ.kiev.ua, проксі ІОЦ, bunyk.jabber.kiev.ua, linkedin, ubuntuforums, stackoverflow, github, narod.ru (в мене там досі є кусочок сайту!), і ще купи чогось що я вже не пам’ятаю паролі я забув.

А це не одна чортова дюжина паролів. І це при тому що життя неймовірно спрощують всякі там OpenId та LDAP. А ще добре допомагають забувати паролі куки браузера. Мати один пароль до всього неможливо, по перше, через несумісні вимоги, а по друге, через те що це тягне за собою величезний ризик від викрадення особистості.

Зараз я генерую паролі якоюсь фразою яка асоціюється з інформацією яку зберігає з примітивним рівнем обфускації. Наприклад:

VfqcnthGfhjkm

Плюс такого пароля – його просто запам’ятати, але важко прочитати. Мінус – можна ламати по словнику. (А якщо ви ще не здогадались як надійно запам’ятати цей пароль – вам треба частіше дивитись на клавіатуру. Вона містить реалізацію шифру Цезаря для одного постійного ключа).

В більшості серсісів є ще класна штука – відновлення паролів. Яке в більшості випадків в мене працює на freemail, що трохи страшно, бо в них алфавіт паролю обмежений лише латинськими символами та цифрами. А мої паролі, Lots Of Passwords)

Тобто беремо односторонню функцію gen_key, викликаємо її f(master_password, 'google'), і на виході отримуємо випадковий постійний пароль до google. Якщо потрібно змінити пароль, пишемо замість google google1. Основна вимога до функції – вона повинна бути функціональною, тобто для того ж майстер-пароля й назви сервісу повинна повертати один і той же пароль. Колізії хеша нас не цікавлять, нас цікавить випадковість і неможливість відтворити майстер пароль навіть дізнавшись згенерований пароль і назву сервісу. Тепер для того щоб замкнути в’язку ключів взагалі не потрібна ніяка зовнішня пам’ять крім тої що в нашій голові. Реалізується за допомогою md5 (і все ще безпечно, бо хеш береться не повністю).

Є написана на JavaScript реалізація (код обфускований і сильно орієнтований на iOS). Тест відслідковуванням запитів в браузері показав що сервер ніби не збирає ніяких колекцій майстер-паролів, але якби мені потрібно було б зашифрувати координати підводного човна навантаженого золотом, я б написав свою реалізацію. Щоб напевне.

На завершення хочу сказати що закони математики сильніші за людські закони, і в процесі підготовки до криптоанархічного майбутнього окрім того що замінити свої паролі на випадкові які ніде окрім голови не зберігаються варто було б вивчити ще пару алгоритмів. Хоч це важко. Особливо bitcoin.

Сьогодні я вже написав перший код на CoffeScript що хоча ще навіть не прочитав по ньому жодної книжки. Хоча є одна дуже приємна. Це стик інтерактивна література що базується на технологіях грамотного програмування, яке з приходом веб-2.0 вже давно повинно було почати новий виток розвитку.

Про людей я здається багато намагався розповісти. А тепер нарешті знайшов один запис з PyCon і потреба зайвий раз розповідати зникла.

Ще приємно що мені підвищили зарплату. Мені чесно кажучи на життя вже ставало. А тепер окрім того що стає, навіть не соромно. Принаймі нічим не гірша ніж в знайомих юніорів з Viewdle.

Приємно що я вже працюю майже пів року, і мені все ще є чому вчитись. Тиждень тому, я як і всі інші порядні члени CRM-команди нарешті знайшов на нашому сайті кнопочку CRM.

Приємно що навчання новому в нас навіть заохочується. CoffeeScript в нас впровадив один з найновіших розробників, який щоправда сеньйор.

Перепишу трохи відфільтрований список доповідей які в нас кожен може підготувати і розповісти іншим (особливо коли взагалі не знає тему):

А ще я знаю дещо про керування рекламними кампаніями в Google AdWords та YandexDirect, але вони – болюча тема. Чесно. Особливо Google.

Неприємно працювати з SOAP від Google. Я вже раз про це писав. Але задача все ще стоїть, і заблокована кількома багами які не залежні від мене. Один з них.

Неприємно що парламент створює нам зайву мороку придумуючи всякі дурні закони про захист персональних даних. І що в Білорусі роблять ще гірше.

Неприємно що при такій ціні моєї години я все ще так і не навчився нормально цими годинами керувати. Правда це вже неприємність не роботи, а мого внутрішнього звіра.

Тому от прийнято на новий рік подумати про те, як вбили дні в минулому році, пожаліти їх, або порадіти що непогано вбили, і помріяти про те, як вб’ємо наступну порцію. От тому новий рік – таке собі свято часу. Навіть час святкування всіх інших свят визначається відносно нового року.

Прибирання показує що в моєму житті є деякі зайві речі, яких пора б уже позбутись. Як ото діряві шкарпетки чи старі конспекти і газети. Взагалі, речі заважають жити, бо про них треба пам’ятати. Це стомлює. Тільки в одній ванній в мене мило, зубна паста, зубна щітка, два рушники, бритва, піна для бриття, і купа запасних зайвих бритв, які напевне теж варто викинути. І нічого з цим не зробиш, бо ще не придумали дешеву зубну пасту якою можна було б мити руки і бритись.

І як на кожен традиційний новий рік, в мене на столі купа їди – кукурудзяні пластівці з молоком, і чай. Алкоголю нема. І не від того що я не п’ю. Але все одно відмовлюсь наступного року зовсім. В гарних компаніях він необов’язковий. Алкоголь він знімає деякі бар’єри в спілкуванні. Хоча варто було б навчитись їх знімати самостійно і свідомо в доброму товаристві, правда?

Так, щось я неправильно використовую свою друкарську машинку. Вона ж придумана для того аби всадити свій другий за важливістю для програміста орган (на чотири букви, остання “А”) в крісло та годину думати й записувати. А я ж замість того прибираю, і коли якась думка в голову приходить підходжу і записую. І відволікаюсь, і нічого нормально так і не зробив. Сидів і дивився на YouTube які фігури можна зібрати з магнітних кульок. Нам на роботі такі купили. Цікава штука. Магнітики мають полярність тому збираються не будь-яким чином. Але так як вони сферичні і сріблясті – цю полярність не видно, треба навчитись відчувати її пальцями. Але вже після того як здогадатись скласти їх в шнурочок, а потім скрутити в в циліндр – виходить нормально.

І так я дивився то відео, і поки мені не подзвонила мама, і не сказала що телевізор показує феєрверки над Києвом. І виявилось що вже 00:06 і я пропустив віху. Хоча коли вийшов на балкон – на горизонті побачив ще купу салютів. Один навіть запускали з мого двору. І найцікавіше – він вибухав лише кілька метрів вище мого поверху. Це вперше в житті я побачив салют з такої близької відстані. Правда довелось закрити вікно, бо на підвіконні і в моїй голові осідав попіл від пороху. Червонуватий такий порошок.

А першого січня я зрозумів що змінювати все занадто швидко – не дуже добре. Після того як прогулявся Києвом від свого будинку до ялинки в центрі. Назад довелось їхати. А все тому, що світило таке сонце, що я не взяв на себе нічого, окрім футболки, тонкої спортивної куртки і рюкзака. (Рюкзак виявився найтеплішим). Вже коли виходив я відчував що це на 5 градусів холодніше ніж повинно бути. Але подумав що треба рухатись швидше, і таки пішов. Все було нормально, поки я не перейшов міст Патона і на гору до Батьківщини-Матері. От там стало дійсно холодно. Навіть здалось що сніг іде. Але потім, якщо пошвидше піднятись до Лаври між будинків знову стає тепліше.

А ще, згадав тему попереднього року “В яких містах найкраще підслуховувати чужі розмови?“. Зайшов в “Два гуся” погрітись. (Овочевий суп в них видно лишився вчорашній, бо їсти його я не міг. Плов нормальний). Коло мене сиділи якісь дядьки, і про щось говорили. Якою мовою – я поняття не мав. Трохи пізніше до них вирішило підсісти двоє пенсіонерок. Одна пішла брати піднос, а інша почала знайомитись.

- В вас што за язик? Украинский?
- Нее. Італіан.
- А ми рашн. Москва, Россия. Новий год встречать приехали.

І це, на мою думку, яскраво показує те що Київ – центр світу, в який всі їдуть аби щось зробити. Один мій співробітник навіть з Чернігова. Кожного ранку. Бо він любить Чернігів, і хоче там жити. А в Київ їздить працювати.

Планів на наступний рік в мене небагато. Я вже ніяк не планую залізти в гори, бо в мене відколи я попав в Київ жодного разу план не вдавався. Окрім того випадку коли мене туди відвезли мої одногрупники.

1. Розібратись нарешті з університетом.
2. Доперекласти Dive into Python3
3. Переписати вікібота на Python3
4. Пройти курс обробки природної мови в Стенфорді.
5. Зробити таки маленький класний веб-сервіс (почавши принаймі з специфікації).

Попередній рік був чудовим, бо в першому семестрі навчального року 2010-2011 мене навчили філософії (ну трошечки) і я вже знав що екзистенціальні проблеми – то проблеми які не вирішені вже тисячі років, тому з ними треба вміти жити. Перефразовуючи здається Рассела, потрібну цитату якого я ніяк не можу знайти, філософія вчить нас що ніколи ні в чому не бути впевненим, але не бути паралізованим цією непевністю й рухатись далі. І от після філософії, я зрозумів що вища освіта має трошки сенсу приготувався терпіти навчання, і навіть вчився майже так само успішно як на першому курсі. Правда було вже пізно. Мій рейтинг вже був достатньо зіпсований, а ще більше характер. Я вчився для розваги, і ставав в корошту чергу коли ставили оцінки в заліковки. Так я отримав трійку з інформаційних систем, хоча знав лісп набагато краще ніж ті хто отримали п’ятірки. Принаймі користувався map й reduce ще до того, як вияснив що це буде темою третьої лабораторної.

Потім я не поступив у свій університет, і це створило мені купу проблем та змусило мене робити купу змін. Університет закінчити важче ніж поступити в нього. Тут однієї форми 086 і диплому УОІ мало. Треба зайти в бібліотеку, в банк, в червоний корпус, в жовтий корпус, в деканат, в дирекцію студмістечка, до комендантші, в воєнкомат, потім знову в воєнкомат, і якщо ви зробите щось неправильно, вам доведеться деякі ходіння повторити. Але якби не це, я б досі сидів десь за партою і чухав голову й задницю від нічого робити.Та якось я побачив на балконі комендантшу коли виносив мусор (точніше вона мене побачила, і спитала коли я виселюсь з гуртожитку). Такий тонкий натяк важко було не зрозуміти.

Так мені довелось шукати роботу й квартиру. Я вибрав Київ напевне тому, що знав що вдома мене батьки з’їдять за те що я такий розгільдяй. В Львові я мало кого знаю з людей які допомогли шукати роботу. А в Києві потрібно лише потусуватись на лавочках біля гуртожитку, спитати одногрупників і сусідів де працюють вони, і вибрати. Власне я знайшов три роботи (і то навіть скоріш за все вони мене знайшли. Бо ті вакансії на які я сам посилав резюме якось не давались. GlobalLogic взагалі подзвонив лише раз. Дві вакансії я дізнався завдяки знайомствах в гуртожитку, а одну завдяки блогу. Виявляється вести блог – це страшно корисна справа. Люди його ж іноді читають.

І виявилось що ходити по співбесідах це дуже корисно, бо можна познайомитись з новими людьми. Так я познайомився з Олександром Крисаном, і мало не перейшов на сторону Visual Studio. Та чомусь не перейшов (чи то в Уапромі бути такі симпатичні дівчата, чи то я так люблю Python, але зараз працюю в середовищі в якому працював останні два роки в університеті). Ну, Python няшка – всі знають. Так от, мені було так жаль що WaveAccess не може знати собі робітників, що навіть познайомив їх з геніальним програмістом .Net – “чуваком юзающим регекспи”. Мені потім жалілись що він обійшовся їм вдвічі дорожче ніж міг обійтись я, але думаю він того вартий. Навіть впевнений в цьому. Одним словом я горджусь тим що знаю людей які влаштували мене на роботу, і сам зміг влаштувати когось на роботу.

Потім я поселився в чудовій квартирі з чудовими людьми. З якими я правда знайомий не так сильно як з своїми сусідами по гуртожитку, але це тому, що ми не живемо в одній кімнаті. Ну, і от я тут, спостерігаю за феєрверками з балкона на 13 поверсі.

І я вже встиг призвичаїтись до Києва. Не пройшло і п’яти років. Це виражається хоча б тим, що я вже не їжджу додому аби постригтись. Прямо біля мого будинку є перукарня в якій можна постригтись за 15 гривень. В Франківську найдешевше що я знаю – двадцятка.

Ще б знайти в Києві стоматолога. Тоді вже зовсім рідне місто буде. І зробити б це поскоріше. Зуби в мене поганенькі. Я їх щороку лікую, і щороку треба ставити нові пломби. Такими темпами скоро замість зубів будуть одні пломби. Напевне це через те що я їм занадто багато цукру. Чи замало молока п’ю… Не знаю.

І останнє. Раз прийшов новий рік, я хотів поставити собі шпалеру з драконом. Але не знайшов достатньо гарної “фотографії” цієї тварюки. Зате якось побачив іншої:

Велика сіра сова на білому снігу. Jari Peltomäki

Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох,
Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог;
Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів,
Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!

Р. Кіплінг.

Основна відома мені різниця між сходом і заходом – захід більше орієнтований на ціль, а схід – на процес. І того я не можу зрозуміти як в китайців з японцями і південнокорейцями взагалі щось виходить з роботами, Ruby і айфонами. Філософічка щось там казала про те що китайський воєначальник застосовує принцип недіяння коли починає атаку на ворога, хоча тоді і тепер я такий дзен не можу збагнути.

Далі. На моєму рідному факультеті дехто таки зібрався, і таки видали новий номер газети “Кубик”. (Не соромтесь, візьміть й собі копію. ~9 Мб).

І порівняно з попередніми номерами цей – огого! Він не вийшов в паперовій версії, але думаю це й на краще. Там 40 сторінок дрібним шрифтом! Мій факультет розорився б, якби надрукував це хоча б в 100 екземплярів. А pdf крім того ще й зберігає true color і поліграфічну якість. Я взагалі мрію про те, що на офіційному сайті факультету з’явився RSS. Але скоріше вже збудують метро на Теремки.

Так от, окрім статей про те як на факультеті все погано, і як ніхто не хоче писати в газету, мучать дівчат (головного редактора), і ніхто не хоче вчитись (ну окрім одного наївного першокурсника, який теж свої враження там описав), є багато цікавих речей. І думаю цікавих не тільки нашим студентам.

Наприклад на сторінці 11 є коротенька стаття про те як керувати програмістами. Якої звісно мало щоб навчитись це робити, але уявлення про предмет вона дає.

Коротко: програмістам треба платити достатньо аби вони не думали про гроші. Як відомо гроші не мотивують. Зате їх нестача і стереотип про те що програмістам багато платять мотивує знайти кращу роботу.

Тоді чого, якщо не грошей хоче програміст? Він, як творча людина хоче творити, отримувати від цього задоволення, саморозвиватись. Йому сам процес подобається. Програміст – зі сходу. Але це трохи не те що потрібно проекту.

Проект – західний. Проекту потрібно щоб програміст зробив задачу. Достатньо якісно, і в потрібні терміни. Того роботодавці й шукають програмістів які все знають, аби вони на роботі не надто багато вчились.

І потім згадується методологія. Це така штука яка допомагає залишати програміста задоволеним, і окрім того добиватись того щоб він таки завершував те що повинен зробити.

І це, знаєте, мотивує розібратись з методологіями, і управлінням програмістами. Бо з’являється підозра що мене обманом заставляють робити те що я не хочу .

А якщо ввести назву методології яку використовують в нас, у пошуку картинок, то серед знайдених обов’язково зустрінете подібну на цю:

От так ми й працюємо. Ті двоє зліва – продакт менеджер і скрам мастер..

Інтерв’ю бере журналіст, який якось раптом вирішив познайомитись з програмуванням, і так захопився що навіть написав книжку “Practical Common Lisp”. Відповідно він задає запитання, які нормальний журналіст би не здогадався задати, типу:

Як вам “грамотне програмування” Кнута?
За якими критеріями ви вирішуєте чи брати на роботу людину після співбесіди?
Що вам подобається в програмуванні, чому ви обрали свою галузь, і як ви того навчились?
Ви для зневадження використовуєте print чи інтерактивний зневадник?
Ви проектуєте зверху вниз, чи знизу вверх?
Вам подобається система коли код має власника, чи коли кожен може змінювати код всіх інших?
Ви пробували формальні методи? Контрактне програмування? Автоматичне доведення коректності?

І розглядаються важливі проблеми, як от, чому закон Мура не працює в програмному забезпеченні, чому університети відірвані від потреб індустрії (бачте, на заході ті ж проблеми), чим відрізняється програмування й мислення молодих і старих програмістів.

Так от там є кілька речей які мені особливо запам’ятались.

В інтерв’ю Пітер Дойч (хакер згаданий ще в “Хакерах” Стівена Леві) який колись багато писав на ліспі тепер переключився на Python. На питання “Чому?”, яке обов’язково повинно виникнути в лісп-хакера який бере інтерв’ю, відповідає що вже застарий для сприймання тих дужок. Правда зараз Пітер Дойч не програмує, а пише музику, бо Ghostscript був останньою краплею і він вигорів. Тобто не програмує великі проекти, але на дозвіллі щось для себе таки пише.

І ще є Френ Аллен, яка керувала проектом, який на відміну від проекту яким в той же час займався Фред Брукс (ОС для IBM 360) був успішним. От тому я й знаю про Брукса, а про Аллен ні.

Так от, виявляється в 60-тих програмістами працювали одні жінки. Тоді вважалось що жінки мають кращу увагу до деталей. А потім для роботи програмістам стали потрібні інженерні знання (чи то методологія почала змінюватись) і от поволі ми прийшли до того що маємо зараз. Френ ще сказала слово “nerd”, яке я перекладаю так:

З появою персональних комп’ютерів і ігор, вони почали асоціюватись з певним рівнем задроства. Типовий програміст, як і типовий геймер сидить за комп’ютером з ранку до ночі, а іноді від заходу до світанку. І це вже ніби звично. А дівчатам ж притаманний дещо більший рівень соціальності, і рівень жертви яку потрібно принести щоб стати задротом – набагато більша.

P.S. За моїм планом на цей рік (який, до речі, дякуючи Google Calendar, наполовину розписаний погодинно) я повинен був вже б спати. Терпіти себе за це не можу.

скріншот чернетки цього поста. Бачите скільки опечаток проігноровано?

Так от, в фільмі “Майже знамениті” є хлопець , який пише статтю про рок-групу. І от я теж хочу написати про Rainbow але все ніяк не зберусь. Rainbow занадто важлива що б писати про неї так зразу. Той хлопець у фільмі користується друкарською машинкою. Зрозуміло що робить він це тому, що інших засобів редагування тексту не тоді було взагалі. Але сама технологія друкарської машинки цілком змінює підхід до роботи. Чому? Бо друкарська машинка лінійна – текст можна тільки дописувати. Не можна нічого додати на початок, чи видалити. Для цього треба вставити новий листочок і почати все заново. Тому треба думати про те що пишеш наперед, і робити менше поимилок. Вирішив й собі спробувати такий спосіб роботи. Пошукав симулятори друкарских машинок, жоден мені не сподобався, і я вирішив написати свій.

Правда прийшлось довго вибирати на чому його писати – Qt, GTK, чи curses. Власне я почав було з curses, але в ньому є деякий геморой з Юнікодом. Бо функції curses приймають текст в конкретному кодуванні. А з клавіатури повертають коди клавіш. Для кирилиці – аж два коди на одну клавішу. Я ще хотів попробувати cursesв Python 3, в якому як відомо проблем з юнікодом менше, і я навіть читав що хтось додав туди функцію get_wch (get wide char), яка повинна повертати юнікод, але curses в третьому Python поки що не придатні для використаття взагалі. Бо screen.asddstr() потребує на вхід тип str, який відображає неправильно бо curses приймають текст в системному кодуванні, а перекодувати в байти на не дає, бо хоче str.

Потім сьогодні зранку (це було десь в першій сонечко попало мені в очі, і я зрозумів що пора втавати готуватись до зустрічі нового року. І згадав, що в bpython ніяких проблем з кирилецею нема, хоча він теж написаний на curses. Тому те що я хочу зробити – можливо. І я таки зробив.

Тепер маю те про що завжди мріяв – власний текстовий редактор. Правда він ще простіший ніж PyRoom, має дві комбінації клавіш – Esc для виходу, і Enter для переходу на новий рядок і запису в файл. А також один параметр командного рядка – файл в який будемо писати.

Але відсутність інших функцій, як ото підтримки вкладок, чи хоча б backspace – не баг, а фіча, прямо як баг твіттера з 140 символами. Я ще хотів зробити так щоб при переході на новий рядок звучав звук повершення каретки, але це вже теж свистілка, від якої програма стане мінімум вдвічі більша за кодом, і в сотні разів більша за розміром.

Звичайно надрукований таким чином текст потребує аби його потім відкрили в нормальному редакторі і добряче так виправили. Але так повинно бути зі всіма текстами, а не лише з машинописними.

На завершення процитую трохи Москальця:

Щоранку я прокидаюся, вмикаю комп’ютер і йду заварювати чай. Після чаю відкриваю FocusWriter, один з найпростіших текстових процесорів, що сприяє зосередженій роботі, вдягаю навушники з записом голосу струмка або дощу – і вирушаю в письмо. Я не перевіряю електронної пошти, не вмикаю мобільного телефона, взагалі не під’єднуюсь до Інтернету. Спокійне сіре тло, сині літери на моніторі, жодних сторонніх звуків знадвору. Вони, звичайно, є ті звуки – двигуни і сигналізації авто, крики дикуватої, століттями не виховуваної юрби, моторошне виття дрелей і болгарок; але в моєму тихому й акуратному письмовому просторі для них не знаходиться місця, вони – Ніщо, яке безуспішно намагається прорватися в буття і окупувати його. Безуспішно, принаймні до тих пір, поки я не напишу 1000 слів.

Я не можу покинути текст і піти на прогулянку. Я не можу читати душероздираючі повідомлення в Твіттері про те, що в когось болить зуб, а хтось не може виїхати зі Львова, а когось покинула дівчина, а хтось ніяк не може знайти свого хлопця. Я не хочу витрачати обмежений час життя на новини, всуціль просякнуті політикою і недоброю чорнухою – всюди загрози демократії, скрізь відрізають голови або наліво й направо торгують людськими органами. Чи, за недавно озвученою версією, зброєю. Прислухаючись до валу океанської хвилі, що наростає в моїх навушниках, я займаюся найкращим з можливих серфінґів: утримую рівновагу на гребені слів, тримаю увагу, тобто – тримаю себе.

Ми були, як ви; ви будете, як ми

Десь всередині цього коду виникає unicode encode error:

        def __r_call(self, *args, **kw):
            return self.__call(self.__name, args, kw, self.__ns, self.__sa,
                self.__hd, self.__ma)

Клас виглядає так:

    # To handle attribute wierdness
    class __Method:
        # Some magic to bind a SOAP method to an RPC server.
        # Supports "nested" methods (e.g. examples.getStateName) -- concept
        # borrowed from xmlrpc/soaplib -- www.pythonware.com
        # Altered (improved?) to let you inline namespaces on a per call
        # basis ala SOAP::LITE -- www.soaplite.com

        def __init__(self, call, name, ns = None, sa = None, hd = None,
            ma = None, config = Config):

            self.__call 	= call
            self.__name 	= name
            self.__ns   	= ns
            self.__sa   	= sa
            self.__hd   	= hd
            self.__ma           = ma
            self.__config       = config
            return

        def __call__(self, *args, **kw):
            if self.__name[0] == "_": # typically get or mutate 
                if self.__name in ["__repr__","__str__"]:
                    return self.__repr__()
                else:
                    return self.__f_call(*args, **kw)
            else:
                color_print('we expect exception here:', ostream=sys.stderr) # Це я написав. 
                return self.__r_call(*args, **kw)
                        
        def __getattr__(self, name):
            if name == '__del__':
                raise AttributeError, name
            if self.__name[0] == "_":
                # Don't nest method if it is a directive
                return self.__class__(self.__call, name, self.__ns,
                    self.__sa, self.__hd, self.__ma)

            return self.__class__(self.__call, "%s.%s" % (self.__name, name),
                self.__ns, self.__sa, self.__hd, self.__ma)

        def __f_call(self, *args, **kw):
            if self.__name == "_ns": self.__ns = args
            elif self.__name == "_sa": self.__sa = args
            elif self.__name == "_hd": self.__hd = args
            elif self.__name == "_ma": self.__ma = args
            return self

Решта методі не цікаві. Цікаво що на початку файлу гордо красується коментар з ліцензією в якому є такий рядок:
# Copyright (c) 2003, Pfizer

Взагалі це просто пояснюється. Phizer – фармацевтична компанія. Фармація – суто емпірична наука, яка використовує гори статистики щоб вияснити кореляцію між вмістом певних компонент в своїх таблетках і тиском крові в певних місцях. Улюблена мова статистики – R. Улюблена універсальна мова всього світу – Python. Пфайзеру нащось знадобився інтерфейс між ними, і вони створили RSOAP. SOAPPY видно теж знадобилось поправити.

Але проблема з кодуванням залишається. Хоча напевне суть в тому, що Google рівнем вище написав:

        buf = self._buffer_class(
            xml_parser=self._config['xml_parser'],
            pretty_xml=Utils.BoolTypeConvert(self._config['pretty_xml']))
        old_stdout = sys.stdout
        sys.stdout = buf

Винен тут Google. Ну нащо їм той SOAP? Дому не використовувати простенький JSON в REST? І найголовніше що мені доведеться до кінця року оцим мучитись.